Безрадісне, безперспективне життя жінки з незаможної інтелігентної родини на тлі важких суспільних умов (за повістю «Людина»). 10 клас

Ольга Кобилянська після Лесі Українки та Михайла Коцюбинського поряд із Стефаником є однією з найпомітніших постатей в українській літературі кінця XIX — початку XX століття.

Друкуватися вона почала лише в 1894 році, коли на сторінках львівського журналу «Зоря» з’являється її повість «Людина». Згодом побачили світ повість «Царівна», оповідання «Битва», «Банк рустикальний», «Некультурна» та інші. Тематика цих творів різноманітна, але найбільше уваги в них приділено проблемам емансипації жінки в умовах тогочасної дійсності, надання їй права самій вибирати свою долю, визволення її з-під будь-якого гніту, у тому числі й патріархально-родинного.

Саме в цей час Ольга Кобилянська захоплюється так званим жіночим рухом, бере участь в організації товариства жінок-феніністок в західній Україні. 1894 року в Чернівцях на зборах жінок, скликаних товариством, письменниця виступила з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху». Розповідаючи про тяжке і безрадісне життя жінок на Буковині, вона закликала жінок боротися за свою людську гідність, здобувати освіту, щоб «стати на власних силах у житті, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів, і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитися своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом».

Згодом О. Кобилянська побачила обмежений характер жіночого руху і відійшла від нього, проте ідея емансипації жінки у суспільстві продовжувала хвилювати письменницю. Вона пильно придивляється до життя, шукаючи прототипів героїнь майбутніх творів — волелюбних і гордих, які б насмілилися захищати не лише своє право на незалежне становище в суспільстві, а й демократичні права людини взагалі. Більше того, у статті «Балаканка про руську жінку», говорячи про тогочасну українську літературу, Ольга Кобилянська закликала митців створювати образи передових жінок: «Ми маємо в своїй літературі Марусь, Катрусь, Ганнусь, і як добре йде — і Оксанок. Але чи не сягнути б нам ще по інші типи? Чи не придались би нам у розвою нашої суспільності жінки світової освіти або жінки геройських характерів?». Сама письменниця присвячує створенню образу такої жінки цілу низку творів, зокрема повісті «Людина» та «Царівна».

Повість «Людина» є сміливим і пристрасним протестом проти рабського становища жінки в суспільстві. Цей твір має свою історію. У 1886 році Ольга Юліанівна написала коротке оповідання «Вона вийшла заміж» і надіслала його до альманаху «Перший вінок». Оповідання не було надруковане. Іван Франко, який був редактором альманаху, пізніше писав: «Я ані на хвилину від першої появи Ольги Кобилянської на полі нашої літератури не сумнівався про її талант. Правда, перше її оповідання, написане для «Першого вінка» німецькою мовою, я признавав не вартим друку через його солодкувато-сентиментальний стиль, і панна Кобилянська з часом помирилася з моїм осудом».

У 1887 році письменниця надсилає оповідання в новій редакції до німецького альманаху «An der schonen blauen Donau», але й там воно не побачило світу. Двічі вона грунтовно переробляла твір, і в 1894 році під назвою «Людина» він був опублікований у журналі «Зоря».

Героїня твору — Олена Ляуфлер. Це духовно красива, гармонійна, сильна духом людина.

Олена — донька цісарсько-королівського радника. Доля дівчини була визначена заздалегідь: церква, кухня, діти. Та не хоче миритися з цим Олена, хоче вирватися із такого середовища. Найбільшу відраду знаходить вона в книгах. Твори красного письменства, наукові трактати, книжки, в яких викладено найпередовіші соціальні теорії, кличуть до іншого, духовного повноцінного життя. Вона хоче знайти сенс свого існування, своєю працею приносити користь народові. Такі Оленині прагнення не можуть і не хочуть зрозуміти навіть найближчі люди, бо «хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити?». Струнка дівчина з ніжно-білим обличчям та спокійними лагідними очима почуває себе в цьому світі дуже самотньою. І коли в колі її знайомих з’являється студент-медик Стефан Лієвич, який був «дійсно цільною людиною… не гнувся, а прямував безоглядно до одного, до праведного, і що задивлявся на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної», Олена потягнулася до нього своєю знудженою за справжніми людьми душею. Лієвич стає для дівчини апостолом правди, який відкриває для неї нові обрії, мету життя, кличе до боротьби.

Годинами між ними точилися бесіди, «пекучі, немов залізо, небезпечні слова, як: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке — бриніли, мов бджоли, біля чесних вух пані радникової й лякали, наче страшила, в білій днині її набожну душу, денервували її та спроваджували безсонні ночі…».

Лієвич, який навчався за кордоном, розповідав, що в багатьох країнах відчинилися двері одвічної жіночої темниці, і жінки здобувають незалежне місце в суспільстві. Тим більше краялося його серце за долю буковинської жінки. «Аж розпука бере, — казав він, — коли подумаєш, в якім глибокім сні остаються ще нині жінки, як мало журяться про свою самостійність!.. Се дійсно наслідки пересудів і темноти… Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони малолітніми і однак і сей лад не вічний…». Письменниця вірила, що суспільний лад можна поліпшити, давши народові освіту. Це кредо вона проголошує устами Стефана Ліевича: «Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожна по можності, відповідно до обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по неї сягнути!!! Се — знання!..».

Та жорстока дійсність безжально розбиває рожеві мрії Олени Ляуфлер. Умирає коханий Стефан Лієвич. Утратила Олена не тільки коханого, а й вірного друга в боротьбі проти міщанського оточення. Батьки, знаючи благородне серце доньки, апелюють до її обов’язку перед родиною — примушують вийти заміж за багатого. Нікого не цікавить, чи зможе вона знайти сили, аби стати дружиною нелюба, людини, чужої за духом і способом мислення. Олена знайшла в собі сили відмовитися від небажаного шлюбу, бо ніхто не владен присилувати людину, нав’язувати їй свою волю. У дівчини є надія «до останньої хвилини оставатися праведною», не хоче вона жити брехнею.

Добрі наміри мала Олена, проте з кожним днем усе виразніше бачить безвихідь свого становища: «Як той спійманий орел, побивалася вона у в’язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності, і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. У таких хвилях сум страшний налягав на її душу… Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Попереду — нічого радісного: безпросвітність, злидні…». І врешті Олену Ляуфлер, людину з високими ідеалами і прагненнями, долає життя — вона свідомо йде на моральне самогубство, приносить себе в жертву родині. Одруження з Фельсом, обмеженим, «який не любив взагалі думати, а був більше чоловік чувства», стає загибеллю Людини. В останні хвилини перед шлюбом, перечитуючи листи Стефана, Олена зізнається, що в усьому «вона винувата». «Сама, самісінька вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?». Ні, не стала дівчина Людиною, хоч бажання і було. Не вистачило власних сил, не було і друзів, які б змогли допомогти і підтримати. «Товариство» не може зрозуміти, «хто ж порядкуватиме вдома, варитиме їсти, глядітиме дітей, коли жінка заглядатиме в книжку? …Жінка — то молодий кінь. Почує сильну залізну руку, так і подасться і вліво, і вправо…».

За визначенням сучасника Ольги Кобилянської Осипа Маковея, повість «Людина» вражає «правдивими вибухами чуття, що немов світять на темнім тлі здеморалізованої, тупоумної родини і не менше тупоумного окруження». До цих слів важко щось додати.