Лиш той красивий і обличчям, і душею, хто добра іншому бажає (за казною Ш. Перро «Попелюшка»)

Яку людину можна назвати красивою? У кожного з нас будуть різні відповіді на це питання. Неоднозначно про це говорять філософи, письменники, художники. Кожний має свій еталон краси. Та є дещо, що об’єднує всіх. Спробуємо розібратися у цьому. І допоможе нам добре відома й улюблена казка французького письменника Ш. Перро «Попелюшка».

Мабуть, не помилюся, коли скажу, що не одне покоління людей плакало над стражданнями бідної дівчинки Попелюшки. Після смерті матері її батько одружився з удовою, яка мала двох доньок. Мачуха була такою чванливою та гоноровитою, якої світ не бачив. Зненавиділа вона «пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими». Вона загадувала дівчині робити найбруднішу роботу — мити посуд, прати одяг, прибирати кімнату. Дівчина так втомлювалася, що йшла в куток, щоб не потрапляти на очі злій мачусі, і сідала там просто на попіл, натрушений з каміна. «Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою».

Попелюшка покірно зносила всі кривди. Вона не наважувалася поскаржитися батькові, оскільки знала, що той в усьому корився своїй дружині, до того ж не хотіла його турбувати.

Та сталося диво. За допомогою своєї хрещеної матері, чарівниці, Попелюшка потрапила на бал до царського палацу. Звичайно, принц закохався у прекрасну незнайомку і зробив усе, щоб її знайти.

Та, мабуть, ще більшим дивом було те, що Попелюшка після того, як стала принцесою, не покарала своїх кривдників. Вона простила злу мачуху та її доньок. Окрім того, ще й взяла сестер у палац і незабаром видала їх за двох молодих вельмож.

Чому Попелюшка так зробила? Тому, що вона мала добре серце, яке не здатне пам’ятати зла та чинити його.

Як бачимо, краса людини визначається не багатством, дорогим одягом та коштовностями, а добрими та милосердними вчинками. Звичайно, добро приймати набагато легше, ніж віддавати його. Але краса та велич людської душі саме й полягає в умінні дарувати добро іншим, ділитися ним. Тоді й тобі воно повертатиметься сторицею.