Поема людяності та краси (за кіноповістю «Зачарована Десна»)
Ви знаєте, що вже не побачити тих повеней на Десні, про які згадує Довженко? Русло річки змінили, вода її тече, жовта від глини, у нових берегах. Але в луках та полях, там де раніше текла стрімка вода, досі квітнуть рослини, що виростають тільки по берегах. Отак і пам’ять людська — як не намагаються пустити її по штучному руслу, квітне на місцях справжніх подій…
Озираючись назад, людина бачить дитинство. Але не секрет, що лише генію дозволено не тільки пам’ятати — перевтілюватися в дитину. У «Зачарованій Десні» Довженка дві постаті біжать по луках, копирсаються в городині, слухають дідові розповіді — малий босоногий Сашко і сивий, хворий, з орденами та в неволі постарілий метр кіноіндустрії Олександр Довженко. І старий трохи заздрить малому…
Дивовижна краса Північної України, її щедра, родюча земля були тим молоком, яким вигодовано митця. Він згадує пишний город, квітки біля хати, сад, сповнений плодів земних. Мати, чарівницю рослинного царства, для якої немає більшого щастя, ніж бачити, як зростає з землі кожна билина.
Казкова постать батька, якого поважав і любив син, бачив у ньому втілення батьківства. Тому й був він Батько, не замислювався над його йменням Сашко. Тож коли спитав його вчитель, як зовуть батька, Сашко розгубився. Ми розуміємо, що це також неможливо, як назвати ймення Боже. А дитина сама
не може з’ясувати, чого мовчить… А вчитель презирливо каже: «Нерозвинений». Довженко каже, що з батька можна було писати лицарів, Бога, такої натхненної краси був сповнений цей чоловік. І в житті він богатир. У повінь рятує людей, і в цей час «він був Васко да Гамою, хоча замість моря була в нього тільки брудна калюжа».
Із сумом згадує Довженко своїх братів, співучих, як соловейки. Так співали вони, що люди плакали. Народна уява щось побачила в цих дітях, і коли хвороба забрала всіх, люди казали, що їх забрано до Божого хору янголів. Та тільки батько не міг змиритися з цим. Картина кінського бігу, скривавлених коней, що просто ними вибив батько ворота, нагадують чотирьох коней апокаліпсису. Вісники смерті впали на дворі, а батько голосить і не може втішитися: «Сини мої, соловейки!..»
У пластичних образах повісті відчувається кіномитець. Довженко майстерно володів словом, але кожна сцена, кожен епізод може бути знятий на плівку — настільки він виразний, зримий, так бачимо ми у фарбах і русі кожну «дійову особу».
Не минають спогади діда та бабу Сашка. Дід, що живе, розчинившись у природі, що вміє розмовляти з людьми, рибами, кіньми, телятами, що любить понад усе сонце і вмирає на сонці… і бабка, маленька, прудка, всевидюща, що має дивний хист — сипати прокльони. Сміх та сльози, коли вона проклинає всіх, звертаючись до Божої матері, усіх святих, церковних свят. Прокльони ніби заступають місце пісні, яка ллється з душі.
Селян згадує Довженко з гумором, любов’ ю та повагою. Без ідеалізації, але з великою довірою до народної душі та розуму змальовано їх—як вони звертаються до неба, як соромляться турбувати Бога по буденних справах, як рятуються від повені на стріхах, притискаючи до себе несвячені паски… А на човні роз’їжджає ввесь церковний причт і, підпливаючи до стріх, святить паски…
Довженко пам’ятав талан, вади, таємниці та красу кожного із селян. Любов’ю до людей просякнутий останній твір митця.
Зачарована Десна буде бігти старим руслом, і хати будуть спливати по весні, і чотири хлопці співатимуть на тині, доки жива українська мова.