«Он весь — дитя добра и света» (за лірикою О. С. Пушкіна)

Що приваблює мене в поезії Пушкіна? Звісно ж, насамперед особистість самого поета, багатогранна і незбагненна, спілкуючись із якою, відчуваєш почуття, подібне до того, що переживає альпініст при підйомі до сніжної вершини. Наш технократичний вік чимало постарався, щоб занурити людину в безодню низинних пристрастей і закрити для неї сяючу сніжну вершину людського духу.

«Вивчаючи його творіння, можна чудово виховати в собі людину», — сказав В. Г. Бєлінський. Хочеться пояснити — досконалу людину, точніше, людину, яка невпинно прагне до самовдосконалення. Таким був Пушкін. Що ж складає першооснову його духовної організації? Вичерпну відповідь ми знайдемо в його вірші «Пророк». Написаний в 1826 році в селі Михайлівському, куди Пушкін був засланий під нагляд, цей вірш є маніфестом творчої діяльності поета. Громадянська мужність, вірність своєму призначенню — призначенню поета-пророка, чий шлях обіцяє «і працю і горе», не може не захопити Пушкіна. Змучені «духовною спрагою» знайдуть у його віршах поживу для розуму і серця. Читаючи його вірші, розумієш, що щастя — у служінні, у самовідданості, а не в користолюбності і накопиченні.

Поряд із мужністю захоплює і високий патріотизм поета, заснований на глибокій любові до батьківщини.

Два чувства дивно близки нам,

В них обретает сердце пищу:

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

«И хоть бесчувственному телу

Равно повсюду истлевать,

Но ближе к милому пределу

Мне все б хотелось почивать.

Патріотизм поета, природний і благородний, позбавлений шовіністичних і великодержавних настроїв, був би вражений — якщо він зумів би зараз хоч на хвилинку повернутися на «рідне попелище». Важко було б йому «пізнати» рідні місця: навколо всі вивіски іноземною мовою. І що там вражений! Одна хвилина телереклами привела б поета в шоковий стан. Чи не жарт: сантехніка з Італії, віконні рами з Німеччини, мило — із Туреччини і т. п.

Але повернемося до поезії. Визначна грань пушкінського таланту — це невичерпний оптимізм, гармонія із самим собою і навколишнім світом. У цьому — запорука щастя:

Как счастлив я, когда могу покинуть

Докучный шум столицы и двора

И убежать в пустынные дубравы…

Картини природи, створені його пером, — це той Едем, де людина щаслива у всі пори року:

Под голубыми небесами

Великолепными коврами,

Блестя на солнце, снег лежит,

Прозрачный лес один чернеет,

И ель сквозь иней зеленеет,

И речка подо льдом блестит.

Унылая пора! Очей очарованье!

Приятна мне твоя прощальная краса —

Люблю я пышное природы увяданье,

В багрец и золото одетые леса…

Перечитуючи «Вакхічну пісню», віриш, що життя — не «дарунок даремний, дарунок випадковий», а безмежний потік, що не припиняється. Але варто жити, щоб «мислити і страждати», тому що тільки цей шлях веде до сходження.

Как зта лампада бледнеет

Пред ясным восходом зари,

Так ложная мудрость мерцает и тлеет

Пред солнцем бессмертным ума…

Да здравствует солнце, да скроется тьма!

До гармонійного світовідчуття і мудрості, за твердженням поета, веде шлях страждання і поклоніння красоті:

Я думал, сердце позабыло

Способность легкую страдать,

Я говорил: тому, что было,

Уж не бывать! уж не бывать!

Прошли восторги и печали,

И легковерные мечты…

Но вот опять затрепетали

Пред мощной властью красоты.

Висока самовіддача в усьому: у творчості, у дружбі, у любові — це той чарівний магніт, за допомогою якого наш зв’язок із Пушкіним стає усе більш глибоким і тривким. В інтимній ліриці поета, за словами Бєлінського, знайшли вираження найвитонченіші і найблагородніші властивості пушкінської натури. Відданість друзям-ліцеїстам і друзям-декабристам доведена на ділі. Кращий доказ того — вірш «Аріон»; умів він бути вдячним і поспішав підставити плече друзям, про що читаємо ми у віршах «До Чаадаєва», «У глибині сибірських руд», «І. І. Пущину».

Самовіддана, висока любов поета змушує прискорено битися наші серця при читанні чарівних рядків віршів: «Рідіє хмар летуча гряда…», «Спалений лист», «Усе в жертву пам’яті твоєї», «На пагорбах Грузії», «Я вас кохав…», «Що в імені тобі моєму…», «Я пам’ятаю чудну мить…», «Мадонна». Читаючи ці вірші, щоразу знаходиш щось нове, і це нове знаходить відгуку нашій душі.

Давайте читати і перечитувати Пушкіна, усякий раз питаючи себе: чи вмію я бути мужнім, відданим, люблячим і великодушним, як він, і будемо невпинно пориватися, подібно альпіністу, до вершин того, над чим не владний час, — до вершин людського духу.

Нехай береже наші душі священний талісман — пушкінська поезія, у якій прихована «таємнича сила».