Кохання перемагає все (за новелою О. Гончара «За мить щастя»). Твір 11 клас

Дмитро Білоус так говорив про Олеся Гончара: «Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа».

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в Катеринославі, рано залишився без матері і з трьох років виховувався в дідуся й бабусі на Полтавщині. Після закінчення школи вчився в технікумі, працював у районній та обласній газетах, а в 1938 році вступив до Харківського університету. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, О. Гончар разом з іншими харківськими студентами пішов добровольцем на фронт і до перемоги над фашистами воював на передовій. Звичайно ж, фронтові умови не сприяли творчості, але О. Гончар не розлучався з олівцем і блокнотом, куди записував вірші, які він потім назвав «поетичними чернетками для майбутніх творів». У тій страшній воєнній круговерті, коли гинули мільйони, Гончар дав собі слово залишитися живим і описати все, що пережив на фронті. Після війни, повернувшись до навчання, він написав трилогію «Прапороносці» й повість «Земля гуде», у яких відтворив усе побачене й пережите, показав героїзм простих людей, які зі зброєю в руках захищали рідну землю від фашистської навали.

За понад п’ятдесят років активної творчої діяльності Олесь Терентійович написав багато творів, у які вводив епізоди про війну, адже те, що він пережив у юності, все життя не відпускало митця. Згадкою про війну стала й новела «За мить щастя» — маленький шедевр письменника.

Задум написати новелу «За мить щастя» виник у Гончара тоді, коли він переосмислював події війни й перших днів після перемоги. Автор зосереджує свою увагу на розкритті психології героїв, але не оминає й проблем, що виникали на звільнених від фашистів територіях, звідки війська виводили поступово.

Сашко Діденко, головний герой твору, молодий солдат, артилерист, який «воював по-геройськи», з радістю чекає на демобілізацію, коли зустріне рідних і друзів, уперше по-справжньому закохається. Хлопець лише іноді згадує фронт, передній край, усі його думки спрямовані в майбутнє.

Переповнений почуттями, Сашко голосно співає в полі. Щоправда, цей спів скидається на вовче виття, але це не зупиняє хлопця. Він радіє теплу, милується спілими житами й роботою селянок у полі. Безхмарний початок новели лише підсилює гостроту розвитку подій і трагічної розв’язки твору.

Сашко Діденко завжди усміхнений, у пілотці, з медалями на грудях, розвозить воду у військові частини. «Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба», а навколо переливається різними барвами дунайське небо, зеленіють виноградники, перші снопи зжатого хліба виблискують на сонці. Хміль сонця хвилює душу, а в голову лізуть думки про фронтове кохання щасливців. На війні хлопцеві ніколи було думати про дівчат, а ось тепер тепле літо, краса жнив’яного поля нуртують його молоду кров. І раптом перед його очима майнуло якесь живе полум’я й сховалося за полукіпок. Це була молода жниця-мадярка, на якій палахкотіла червона кофтина, а погляд зваблював хлопця й кликав за собою. Сашко кинув віжки, підійшов до жінки, яка відкрито посміхалася до нього, і в тому погляді хлопець розгледів безодню жаги й ніжності. Лариса, так звали жінку, дивилася на Сашка так спрагло, ніби все життя чекала саме на нього, — і хлопець не встояв проти того погляду, проти боязкої й безсоромної ніжності. Хвиля почуттів накрила Діденка. Йому захотілося захистити, вберегти її від усіх негараздів, розвіяти якийсь прихований смуток в очах Лариси. Вони про щось говорили й розуміли одне одного, не знаючи мови. Слова не мали ніякого значення, а це щасливе лепетання щохвилини дедалі більше зближувало їх. Густовишневі губи були так близько, що солдат не витримав і припав до них спраглим поцілунком. «Снопи розлазилися, розтікалися під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця». Раптом Лариса злякано відсахнулася — до них біг її чоловік «з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах», із серпом у руці. Діденко зрозумів, що зараз вони обоє загинуть і, захищаючи себе й кохану, вистрілив у того чоловіка. Того ж дня Сашка посадили на гауптвахту, де він мав чекати рішення своєї долі! Хлопець не боявся допитів, сміливо дивився в очі слідчому, заперечував, що був у момент пострілу п’яний від вина й не розказував для протоколу справжню причину свого вчинку. Солдати знали про романтичне захоплення Діденка, жаліли його, а він, сидячи на гауптвахті, стежив у шпарину за їхніми вправами й вигукував підбадьорливі слова своїм товаришам. Якби хлопці, мали волю, то випустили б Сашка, адже він не крав, не пиячив, не порушував дисципліну, а убив того чоловіка, бо захищався.

Лариса постійно приходила до місця ув’язнення Діденка, а Сашко радів кожній зустрічі й казав товаришам, що отримав орден щастя, бо в коханні душа його розквітла. Раніше хлопець був як усі, і ось враз став незвичайним, щедрим, багатим, багатшим за царів і жив тепер своїми злотими видіннями: ясними снопами, красою коханої, яскравим сонцем. Хлопець вірив, що його не покарають, адже не можна карати за любов. Він нічого не знав про закон, який забороняв стосунки з іноземками, свято вірив у те, що кохання не можна заборонити законом. Сашко навіть не підозрював, які хмари збираються над його головою: смерть старого ревнивця набула широкого розголосу, преса Заходу зчинила страшенний галас, до командування йшли депутації з вимогами покарати злочинця, на передвиборних мітингах, він був притчею во язицех. Даремно Лариса гукала, що це її гріх, а не Діденка; політична обстановка вимагала покарання. Сашко, знаючи, що його могло спіткати, не падав духом і тримався зі спокійною гідністю. Лише один-єдиний раз на його очах виступили сльози, коли він побачив Ларису, але то були сльози щастя. Він цілував її руки, простягнуті через амбразуру, говорив жінці ніжні слова, а вона лебеділа йому у відповідь незнайомою мовою. Саме тоді Сашко був найщасливішою людиною, знаходив слова-пестощі, ласкаві співи душі до неї, єдиної, яка зробила його щасливим.

Діденка засудили до розстрілу, але й перед смертю він ні про що не жалів. Гордий своєю любов’ю, він ступив до смертної ями назустріч коханій, яка, розкинувши руки, бігла до нього. За мить щастя Сашко розплатився життям, але кохання перемагає все!