Відверта і правдива громадянська лірика Т. Г. Шевченка (За поезіями “І виріс я на чужині…”, “Заповіт”). Твір 7 клас
Дитячі враження залишили глибокий слід у душі Великого Кобзаря й мали величезний вплив на його творчість. Ще в дитинстві Шевченко відчув, що таке кріпацтво, знущання та сваволя поміщиків, голод, сирітство, важка та виснажлива праця. І все це стало основною тематикою його творів.
Дуже відвертою, правдивою і яскравою є громадянська лірика поета. Так, майстерне зображення важкого життя селян- кріпаків ми бачимо в поезії Т. Г. Шевченка “І виріс я на чужині…”. Перед нами вимальовується панорама українського села, яких тоді було безліч в Україні. У ньому “чорніше чорної землі блукають люди”, “сади зелені” повсихали, хатки біленькі “погнили” та “повалялись”, а головне – це люди, зморені важкою працею на панщині, які мовчки й покірно зносять усі лиха та знущання:
Село неначе погоріло,
Неначе пюди подуріли.
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть
Серце автора сповнене жалю й плачу за безталанними синами своєї країни. Засмучує його й те, що страждають кріпаки не “в однім отім селі”, а по всій Україні. Гнів, обурення й гострий осуд жорстокості та бездушності панів-кріпосників – ось які почуття переповнюють Т. Шевченка, він не хоче миритися з тим, що відбувається на його “славній Україні”:
Людей у ярма запрягли
Пани Лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Останні продають штани…
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!
У вірші звучать автобіографічні мотиви. Це спогади поета про своє дитинство, про матір, яка бажала кращої долі для свого сина:
…Пречистій ставила, молила.
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан.
Але, незважаючи ні на що, Шевченко сподівається, що колись настане щасливе життя і для кріпаків, і для України, але станеться це лише за умови, якщо не лишиться “сліду панського в Украйні”.
Інший вірш Кобзаря – “Заповіт” – це своєрідний заклик українського народу до звільнення від кайданів Російської імперії та створення умов для вільного, щасливого життя. Вірш, написаний тоді, коли поет перебував на межі жигтя й смерті під час важкої хвороби, є ніби своєрідним пророцтвом:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.
Шевченко почуває себе невід’ємною частиною свого народу, тому, закликаючи народ повалити існуючий лад, раз і назавжди змити всю нечисть з рідної землі, він упевнений, що тільки тоді знайде спокій уже після своєї смерті, тільки тоді його душа зможе покинути рідну землю й піти до Бога:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Наступні рядки вірша – це голосний заклик уярмлених людей до збройної боротьби проти гнобителів і тиранів:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Лише так, на думку поета, можна розірвати кайдани, які сковували Україну протягом багатьох століть, і побудувати нове суспільство – “сім’ю вольну, нову”. Шевченко сподівається, що коли все це відбудеться, його нащадки не забудуть його, будуть пам’ятати та згадувати “незлим тихим словом”.
Отже, громадянська лірика Т. Г. Шевченка – це вияв безмежного самозречення заради України, це велика любов до свого народу й віра у світле майбутнє.