Зоресяйні обрії життя (За поезією О. Теліги). Твір 11 клас

Доля має своїх обранців. Вона дарує їм скарби творчості і кохання, але може за єдину мить відібрати все це. Для обраних сяють зорепади і веселки, розкриваються обійми лісової гущавини, по-іншому вони чують музику й пташиний спів. Але неймовірно важко жити такому обранцеві, який напрочуд добре знає своє майбутнє. До таких обранців долі й належала Олена Іванівна Теліга.

XX століття важко було здивувати смертю однієї людини. Але коли згадуєш про цю жінку, яку було наділено красою, талантом, силою, на очі навертаються сльози. Ще більший смуток викликає те, що наша земля сховала в собі багато творців. Особливо жахливими є втрати, які призводять до забуття на довгі роки й десятиліття. На щастя, у людської пам’яті є одна добра риса: пам’ять схильна повертатися до колись забутого.

Доля Олени Іванівни Теліги вражає своїм драматизмом. Лише тридцять п’ять років прожила ця тендітна жінка, але за цей короткий термін Олена Іванівна встигла пережити тугу і радість, щастя і любов. Сама поетеса не прагнула спокою:

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось – ненавидь і люби,
– І варто буде жити і вмирати.

Живучи серед білої еміграції, дівчина чула, з якою зневагою росіяни говорять про мову її батьків. З цієї та інших причин Олена Теліга перетворилася на полум’яну патріотку України та її народу. Згодом поетеса починає спілкуватися, а потім і писати виключно українською мовою. Це надало новий поштовх її творчому зростанню.

У віршах Олени Теліги прихована її красива й чесна душа, її страждання та палкі надії. Душа читача починає мимоволі підспівувати, почувши легку й гармонійну лірику поетеси. Як і кожна жінка, Олена Іванівна захищає найсвятіше, що є в житті людини, водночас дуже добре розуміючи протиістотність такого стану речей:

Ми ж ваша пристань – тиха і ясна, –
Де кораблями – ваші збиті крила.
Не Лев, а Діва наш відвічний знак.
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Жорстокість – не жіноча риса. Але коли це треба, поетеса згодна «іти завзято крізь вогонь і зливу» , щоб наприкінці бою, караючись, проговорити:

Я руці, що била – не пробачу.
Не для мене переможний бич!

З читацької точки зору, між Оленою Телігою та російською поетесою Анною Ахматовою є багато спільного. Це і технічна досконалість вірша, і справжня жіночість, яка знайшла своє втілення в поезії. Це й, звичайно, нелегка доля цих талановитих поетес.

Коли Гітлер напав на Радянський Союз, Олена Теліга сама вибрала собі призначення. Вона повернулася в Україну, щоб боротися за духовне відродження рідної землі. Це був справжній прояв величезної сили духу цієї жінки. З наших сучасних позицій ми бачимо, що Олена Іванівна добровільно прирікала себе на смерть. Поетеси – рідкісні створіння, і війна спопеляє їх своїм вогняним подихом. Так сталося і з Оленою Телігою. Вона повернулася на батьківщину, щоб загинути і зазнати довгого забуття. Досить характерним є те, що, підтверджуючи власні принципи, Олена Теліга загинула не на самоті і навіть не в запеклому бою. У лютому 1942 року фашисти розстріляли поетесу разом із тисячами інших нещасних у Бабиному Яру. Можна уявити, що Олена Іванівна, яка так раділа вітру та сонцю, стояла на самому краї смертної ями й дивилася на світ востаннє – такими ж ясними спокійними очима, як і завжди. Можна уявити, що вона повторювала про себе улюблені рядки вірша. Але це тільки робота уяви. У дійсності Олена Іванівна Теліга, жінка, яка «палила серце в хуртовині сніжній, купала душу у холодній зливі» , перейшла по той бік існування, де обранці долі, поети, нарешті отримують жаданий спокій.