«Журавлі високі пролітають…»

В українському фольклорі журавель є символом туги за рідним краєм. Журавлів називають птахами Сонця, бо вони останніми відлітають у вирій, сповіщаючи про настання холодів, і першими повертаються з вирію, приносячи на своїх крилах весну й тепло. Не можна без хвилювання слухати їхню тужливу пісню, вона бере за душу, хвилює серце, не залишає нікого байдужим.

А ще журавель є символом поезії. Тому зрозумілим є прохання ліричного героя до журавлів подарувати йому перо, для того «щоб писалось слово журавлине журавлиним з вирію крилом». Таким чином він ніби отримує благословіння на літературну творчість. Але не абияку, а таку, як журавлина пісня, високу, щиру, вічну. Щоб знали це слово у світі, «щоб воно до вирію літало», але поет-патріот немислить свого життя поза межами рідної землі, яка наснажує на творчість. Тому її останніх, рядках зазначає, як це важливо, щоб слово «завжди із вирію вертало до святої отчої землі».

У цій поезії органічно переплітаються теми творчості та Батьківщини. Є. Гуцало висловлює думку, що відірвана від дому людина не може думати ні про що інше, тільки про те, що залишила там, далеко. Вона поступово втрачає здатність торити повноцінно. Про те, наскільки сильно ти любиш рідний край, можна дізнатися тільки тоді, коли перебуваєш далеко від нього. Тоді ти переживаєш щемливе відчуття туги, таке, яке звучить у журавлиній пісні, коли птахи ключем летять у вирій.