Жорстока доля дітей сільської бідноти” (За оповіданням А. Тесленка “Школяр”). Твір 5 клас

Миколка, син Прокопа, був дитиною слухняною, сумирною та соромливою, “Та ще ж такий чорнобривенький, біло-лиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерявий”. А ще дуже подобалося Миколці вчитися: “Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке – чи про луку, чи про ліс…” До того ж він був дуже цікавий та допитливий: усе розпитував учителя про дощ, сніг, вітер. Для вчителя він був справжньою втіхою

Любив хлопчик і своїх батьків, але так сталося, що родина була дуже бідною, Дуже часто батько, коли гнівався, зганяв злість на синові, Одного разу батько побив Миколку за те, що хлопчик просив у матері їсти, Вона дала йому борщу, а він “аж, воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в ньому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний”. Як не хотіла дитина їсти, але не змогла, до того ж не могла вона зрозуміти, чому в інших є і риба, і олія, і оладки, а в їхній родині навіть хліба немає І саме за своє наївне запитання “чому?” він і був битий.

Наступного разу трапилося ще одне лихо: у хлопця порвалися чоботи, а значить, він не зможе до школи ходити. Батько дуже розсердився: “А, в школу,., грамоти тобі!, в пани сина!.. Щоб і нога в школі!, щоб і нога не була!,. Старцюго… Ось прийде, за стіл залізе,., книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!” А Микола не розуміє цього, не розуміє того, що їх соціальний стан не дозволяє йому ні їсти того, що їдять усі діти, ні чоботи носити, ні до школи ходити. “…Хіба душа в мене… хужа?” – запитує хлопець у батька і чує у відповідь, що душа – то не головне, свої плуги – ось що важливо, а один-однісінький шлях для таких, як Миколка, – це найми.

Але доля іноді посилає свій ласкавий промінчик і на таких безталанних, як Миколка. Учитель, який любив свого учня, подарував йому чоботи. Більшої радості для хлопця не було. Адже тепер він міг ходити до школи. Та й матір дуже втішалася, бо її розумна дитина не мала йти в найми. А батько вперше щиро сказав те, що було в нього на серці: “…Я б тебе паном зробив!., я б тебе… в семінарію саму! я б тебе… Ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як я оце… Хоч би, хоч… у хторокласну тебе!”

Але, на жаль, Миколку чекала зовсім інша доля, яка не питала про мрії та бажання хлопчика і його батьків. Прокіп сильно захворів, а Миколку віддали спочатку в найми, а потім, через недугу, у поводирі до сліпця.

Отже, мрії хлопця та його батьків про щасливе майбутнє не здійснилися. Доля була неласкавою й жорстокою до дітей селянської бідноти, які постійно недоїдали, важко працювали в наймах, не могли вчитися в школах і не мали права мріяти про щось або мати якісь бажання.

Микола бажав стати вчителем і грати на скрипці, тому дуже гірким було його розчарування, а душевний біль, який відчув хлопчик, був удвічі більшим через те, що він дозволив собі мріяти.