З журбою радість обнялась… (за творчістю Олександра Олеся)

Ім’я Олександра Олеся (Кандиби) добре знане шанувальниками рідного слова, проте для широкого читача воно ще й досі залишається маловідомим, адже твори поета перевидавалися рідко: у 1958 , 1964 та 1971 роках. У багатотомній історії української літератури і в коротких курсах Олесь, якщо і згадувався, то здебільшого обережно, з упередженням; у негативному або поблажливому тоні. Звісно: модерніст, емігрант, який не побачив нового в житті Країни Рад, не зрозумів значення революційного оновлення світу внаслідок невизначеності своїх ідейно-суспільних поглядів і впливу національного середовища… Однак, незважаючи на це, Олесь посів в історії української літератури належне місце.

Олесь — природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому “з журбою радість обнялась” , не чужий сучасному читачеві.

Настав час осмислити зроблене Олесем, дати йому об’єктивну оцінку , а не використовувати ім’я поета для дешевих порівнянь або прокурорських звинувачень. Холодні й загальні слова безсилі пояснити трагедію митця, приреченого на самотність, страждання й смерть на чужині. Поет так хотів вгледіти ліс, травень і сонце в коханому краю, де покинув свою душу. Душа Олеся — його поезія — попри все залишалася на рідній землі.

Хіба не камінним є те серце, що не здригнеться, читаючи страшний присуд поета собі самому:

Хай громом присуд ваш мене ударе.
Хай серце проймуть блискавки…
О рідний громе, рідні хмари,
І смерть від рідної руки!..

Олесь усвідомлював себе українським поетом, здебільшого громадянським, й репрезентантом української інтелігенції того часу. Саме це усвідомлення дало поштовх буйному розквіту його творчості в 1905-1907 роках, коли й~ вийшла збірка “З журбою радість обнялась”.

Датований 1906 роком вірш “З журбою радість обнялась” складається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Олександра Олеся. Він стверджує, що не буває як радості без журби, так і журби без радості. Напевне, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю та щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? В мистецтві, як і в житті, немає “білого” без “чорного”. Від того, як складається життя митця, залежить тональність його творчості. Поет і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони дають наснагу і живлять його творчість:

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…

Таким чином, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі ці протилежні почуття розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. їх не можна розняти, спинити, пізнати. їх можна лише відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве.

Надія і смуток, біль втрат і радість перемог нерозривно переплелися в творчості поета. Революція приносила піднесення і відчай. Він знає, що перші борці за волю народу мусять загинути — в цьому закономірність історії. Але яка трагічна, яка болісна закономірність! Саме почуття болю, втрати надій від загибелі породили прекрасну поезію “Айстри”.

Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою і примарного щастя, інші ж, навпаки, — боротьби і діяння. В Олеся айстри марять про сонячні дні і весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити марно:

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..

Поет наче продовжує тему журби і радості, якими міниться життя. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастями для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Поет же іронізує над айстрами: “1 тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх”, бо він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про “ясну казку”, де вічна весна. Олесь знав, що не буде іншої весни, іншої любові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з “журбою радість обнялась”. Можливо, іноді, поет шкодував за тим, як склалося його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олександр Олесь любив життя і знав йому ціну.