Викриття злочинного суспільства в романі Ф. Достоєвського «Злочин і покарання». Твір 10 клас
Багато великих письменників у своїх творах змальовували образ Петербурга, розкриваючи все нові й нові його грані.
Ф. М. Достоєвський у своєму романі зображує столицю в пору стрімкого розвитку російського капіталізму. Петербург у романі не просто фон, на якому відбувається дія. Це теж своєрідна «дійова особа» – місто, яке давить, душить, навіює кошмарні видіння, уселяє божевільні ідеї, і тому історія моральної боротьби Раскольникова розгортається в романі на широкому фоні повсякденного життя міста. Це своєрідне уособлення злочинного нездорового суспільства. Перед нами проходять постаті чиновника Мармеладова, що спився, його дружини Катерини Іванівни, що вмирає від сухоти, матері й сестри Родіона Раскольникова, які встигли ще в провінції, де вони жили раніше, познайомитися з важкою долею людини з непривілейованих верств населення, пережити утиски поміщиків і багатіїв. Ф. Достоєвський зображує різноманітні відтінки психологічних переживань бідняка, якому нічим заплатити за квартиру своєму хазяїнові, і його взаємовідносини з лихварем.
Муки дітей, що виростають у брудному кутку поруч із п’яним батьком і вмираючою матір’ю, серед постійних лайок і сварок, мовчазну трагедію молодої і чистої дівчини, змушеної через безвихідне становище сім’ї піти на вулицю, переборюючи себе і прирікаючи на постійні болісні приниження.
Ф. Достоєвський подає нам цілу галерею «ділових» людей, що наживаються на народному горі. Образ Олени Іванівни, старої лихварки, постійно з’являється перед Раскольниковим. У романі стара ніби кожен раз виникає з темряви: «і тільки виднілися її очиці, що блискали з темноти. Олена Іванівна – це малюсінька суха бабка років шістдесяти, із гострими і злими очицями, із маленьким гострим носом і простоволоса. Біляве волосся, що мало зріділо, було масно змазане олією. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було накручене якесь фланелеве дрантя, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася вся пошарпана і пожовтіла хутряна кацавейка».
Ця стара б’є і тримає в рабстві свою сестру – простодушну богатирку Лизавету. Лихварка скупа і безжалісна: вона дає за закладені речі всього чверть їхньої дійсної ціни і дере непомірні відсотки. А все накопичене багатство за заповітом повинно перейти в монастирі «на вічний спомин» безсоромної душі старої.
Наступний представник галереї образів – Лужин, якого автор зображує обмеженим, розважливим і тверезим ділком, раскольников, ще до своєї першої зустрічі з ним, розгадав користолюбну, черству й безсердечну натуру Лужина і глибоко зненавидів його. Проте, зіштовхуючись з ним, Раскольников з відразою переконувався, що, як це йому не огидно, між ним і Лужиним є й багато спільного. Лужин – не просто себелюбний, розважливий ділок. Свій спосіб дій він намагається виправдати за допомогою принципів політичної економії і буржуазної моралі. Вислухавши міркування Лужина, Раскольников несподівано усвідомлює, що ці принципи є примітивним варіантом його власних поглядів, вульгарним опошленням його «ідей». «А доведіть до наслідків, які ви недавно проповідували, і вийде, що людей можна «різати» , – заявляє він Лужину, однак відчуває спільність між ними обома.
Зіштовхуючи цих двох нібито зовсім різних людей, Федір Достоєвський тим самим змушує героя відчути близькість між його «наполеонівською» теорією і економічною теорією Лужина.
На відміну від Лужина, образ Свидригайлова відразливий і трагічний. У романі авантюрист-поміщик Свидригайлов утілює моральний розклад російського дворянства. Коли Свидригайлова посадили за борги, його виручила Марфа Петрівна, з якою він незабаром одружився. Багатство, що прийшло до нього зненацька, влада над кріпосними душами – усе це розбестило його: Свидригайлов не тільки спустошений внутрішньо, але й сам усвідомлює свою спустошеність і глибоко страждає від неї.
Відраза до себе, трагічне відчуття наступаючої душевної хвороби вживаються в ньому з цинізмом, із садистськими схильностями. Боротьба між жагою життя і голосом сумління, що викликає в нього відразу до самого себе, призводить його до самогубства. На перший погляд, між поміщика Свидригайловим, котрого «обминула» селянська реформа, і бідняком Раскольниковим, сестру якого переслідує Свидригайлов, настільки ж мало спільного, як між Раскольниковим і ненависним йому ділком Лужиним. Проте розумний Свидригайлов при першому ж побаченні з Раскольниковим заявляє йому, що вони «одного поля ягоди». Заперечення моральних норм, ствердження ідеї «сильної» особистості, які проголошуються Раскольниковим, призводять не тільки до виправдання «ідейного» злочину його, але й до виправдання розпусти й моральної спустошеності Свидригайлова, які викликають у нього самого тугу і внутрішню огиду. Якщо «економічна» мораль Лужина спроможна призвести до теорії Раскольникова про «право» на злочин, то та ж теорія в іншій видозміні може призвести до «свидригайловщини», до втрати різниці між добром і злом, до цілковитого морального розкладу особистості – така реальна логіка речей, яку розкриває нам Достоєвський.
Болісний для самого Раскольникова крах його ідеї, ті моральні муки, які він переживає після вбивства, виражають, на думку автора «Злочину і покарання», торжество суспільного, народного начала, властивого натурі Раскольникова, над тими егоїстичними мріями й духовними помилками, що роз’єднують людину з народом, ведуть її до морального падіння й загибелі. Цей глибокий філософський зміст «Злочину і покарання» робить роман настільки ж значним і для сучасного читача – учасника складної й напруженої боротьби за соціальні й моральні ідеали нашого часу.
Ф. Достоєвський писав наприкінці свого життя, що його заповітною мрією як людини і письменника завжди залишалося прагнення допомогти людям пригнобленим і знедоленим у Росії і в усьому світі, знайти гідне людини існування, завоювати шлях у «царство думки і світла». В усій реалістичній прозі XIX століття немає іншого твору, який би з такою правдивістю зображував картини страждань широких мас, викликаних злиднями, соціальною нерівністю і гнобленням, як «Злочин і покарання».
Разом із своїм головним героєм Ф. М. Достоєвський гнівно відхиляє, як образливі для людини, погляди багатьох мислителів своєї епохи, котрі думали, що страждання й злидні неминучі у всякому суспільстві, що вони складають споконвічну долю людства. Великий російський письменник пристрасно захищає ідею моральної гідності людини, котра не бажає бути «вошею», не хоче терпіти і безмовно підкорятися, але всією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості, не хоче миритися з нею.