Відображення туги за рідним краєм героїні твору «Бояриня»

Творчість Лесі Українки різноманітна і за жанрами, і за темами й проблемами, і за стилем. Різкими і гострими є її вірші, в яких вона гартує слово-зброю. По-жіночому м’якою і ніжною є розповідь про кохання між Лукашем і Мавкою. Але звучать часом з вуст Лесі Українки і трагічні звуки, коли доля йде про рідну Вкраїну та її знедолених синів та дочок, що не прагнули чужої землі, а хотіли просто бути господарями на своїй. Та багато чого довелося їм пережити, щоб досягти цього.

Так довелося Богданові Хмельницькому і його полковникам-козакам присягти Москві у вірності. І стали відтоді вільні козаки «холопами» царя. Така ситуація і відбита у драмі Лесі Українки «Бояриня». Та цікавить письменницю тут не стільки історична картина подій, скільки вплив їх на долю окремої людини, зокрема жінки.

Оксана, одружившись зі Степаном, навіть і не уявляла собі, як нелегко буде їй на чужині, далеко не тільки від рідних та друзів, а навіть від звичаїв, мови, пісень рідної землі. Того, чого дівчина боялася найбільше (що її не приймуть мати та сестра Степана), не сталося. Свекруха ставиться до неї, як до рідної доньки. Сестра зізнається, що дуже зраділа, як брат привіз дружину з України. Отже, родина чоловіка замінила дівчині батьків. Але виявилося, що найважче Оксані буде призвичаїтися до московських правил та традицій, хоча на відстані вона навіть заспокоювала себе:

.. .хіба ж то вже така чужа країна?

Та ж віра там однакова, і мову

Я наче трохи тямлю, як говорять.

Спочатку Оксана сміється на слова свекрухи «З вовками жий, по-вовчи вий…». Її все дивує: і одяг, який носять жінки, і те, чому Степан не може вбиратися, як козак. Виявилося, що дівчина у Москві не має права постояти разом із нареченим і мусить виходити заміж, не промовивши до нього й слова. Її справді обурив звичай, коли гість-боярин при частуванні цілує господиню у вуста. У порівнянні з Україною московські боярині були наче невільницями у своїх теремах та немов туркені у зап’ятій одежі.

Але виявилося, що справжня неволя виявляється не в цьому. Вони не можуть поїхати на Вкраїну провідати рідних без дозволу царя. Степан навіть забороняє їй писати листи додому, приймати у домі людину, що привезла їй вісточки з дому. Українські посли постійно повинні були догоджати цареві, називаючи себе хлопами, танцюючи гопака чи співаючи чужих пісень. Це здається Оксані «неволею бусурменською». І вона врешті-решт не витримує: «Тай осоружна ж ся мені Москва!» та «Я гину, в’яну, жити так не можу!». Хоча Степан пропонує їй повернутися, але вона не може покинути чоловіка. А потім, вже хвора, вона не хоче їхати додому, бо не насмілиться подивитися у вічі приятелям і рідним.

Туга за Україною спричинила хворобу, від якої головна героїня має померти, «бо не ростуть квітки в темниці», а тим більше квітки з України, яка, поневолена стільки століть, зберегла свої демократичні звичаї. Оксана, готуючись до смерті, залишає Степанові свій заповіт — служити рідному краю. Вона прощається з сонцем, посилаючи разом з ним привіт на Вкраїну. Так закінчується драма, але, мені здається, що це кінець і життя Оксани.

Головна героїня драми не є великою патріоткою в тому розумінні, що на початку вона не виголошує промов на честь України та на смерть її ворогам. Але є якийсь зв’язок між людиною та рідною землею. Він неусвідомлений і тим міцніший. Як би добре не було людині на чужині, але ж не оминути ностальгії за Батьківщиною. Бо, як кажуть, де рідний край, там і рай.