УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО 20-х РОКІВ У П’ЄСАХ М. КУЛІША

Небагато в українській літературі письменників, чия творчість заслужила б такої високої оцінки: «талант світового масштабу», «явище всесвітнього значення», «геніальний митець», «він вивів українську літературу на арену світового мистецтва». Усі ці захоплені відгуки — про драматурга Миколу Гуровича Куліша (1892—1937).

Скупі рядки автобіографії, написаної 1921 р., дають уявлення про основні віхи життєвого шляху письменника. Народився він 5 грудня 1892 р. у с. Чаплинка Херсонської області (колишня Таврійська губернія) у сім’і селянина-наймита. Пам’ять міцно зберегла перші дитячі враження: принизливі злидні сім’ї, тяжку працю ледь не з п’ятилітнього віку, навчання в Чаплинській народній школі і блискучі успіхи, відмічені вчителями. Завдяки коштам, зібраним місцевою інтелігенцією, Куліш отримує можливість продовжити навчання в м. Олешки. А далі події розгорталися за сценарієм, типовим для багатьох українських письменників: знайомство із забороненою літературою, участь у молодіжних політичних гуртках, виключення з училища Долаючи величезні труднощі, Куліш екстерном складає іспит за курс гімназії. Вищу освіту отримати йому завадила перша світова війна, що значно пришвидшила політичне дозрівання майбутнього класика української літератури.

У величезній погано керованій імперії, що підірвала свої сили в кривавій міжнаціональній битві за місце під сонцем, прекрасне живильне середовище знайшли більшовицькі ідеї. Змученим довголітньою війною, пригніченим і деморалізованим, усім так хотілося говорити про рівність, братерство, мир, землю і так хотілося вірити в те, що «є така партія», яка зможе все це дати народам. Представник найбідніших верств українського селянства, Микола Куліш не може не відчувати симпатії до більшовиків. У 1919 р. він вступає до комуністичної партії і починає активно проводити в життя її політику. Людина творча, неспокійна, Куліш потрапляє на передній фронт боротьби з розрухою і неписьменністю. За кілька років йому вдалося багато зробити для розвитку народної освіти в краї: він активно сприяє відкриттю шкіл, дитячих садків, будинків для безпритульних, створює буквар і читанку для початкових класів. Одночасно Куліш бере активну участь у культурно-мистецькому житті республіки і пробує свої сили в літературі. Його письменницьким дебютом стала п’єса «97».

Усього в творчому доробку Куліша — десять закінчених і кілька незакінчених драматичних творів, декілька віршів, нарисів і публіцистичних статей. Йому, на жаль, так і не вдалося втілити в життя свою багатолітню мрію — написати велике прозове полотно, роман про прекрасне кохання, що «сплітається з блискавками та чадом війни» і гине у вирі кривавих революційних подій.

Із десяти п’єс Миколи Куліша три написано ним на сільську тематику. Це «97», «Комуна в степах» і «Прощай, село». Вони складають своєрідну трилогію про українське село 20—30 років. «97» є найсильнішою п’єсою трилогії, і не випадково найгучніший успіх супроводжував саме цей твір письменника.

Дія п’єси «97» відбувається у звичайному українському селі, що, напевно, мало чим відрізнялося як від рідної Кулішевої Чаплинки, так і від тих численних степових сіл, до яких драматурга приводили професійний обов’язок і письменницький інтерес. Зі сторінок твору перед нами постають вражаючі картини післявоєнної розрухи, голоду і жорстокої класової боротьби. Змальоване Кулішем село, як і вся Україна тих часів, розколоте на два ворожих табори, кожний з яких до кінця боронить свою селянську правду, вистраждану багатьма поколіннями хліборобів. В одному таборі знаходиться сільська біднота на чолі з головою сільради Сергієм Смиком і головою комнезаму Мусієм Кописткою, у другому — багатії та ті, хто їх підтримує.

Мусій Копистка — центральний образ твору. Мусій — із найбідніших соціальних верств села. Він добре знає, що таке злидні, принизлива праця на хазяїна, безрадісне наймитське життя. Пригадуючи з друзями роки до «совіцької власті», він розповідає: «…було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б’є, мете…». Спогади Параски доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких поневірянь: «…колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила..».

Гіркі слова Мусія і Параски не можуть не викликати співчуття. Щоправда, уважного читача дещо здивує та дивовижна для селянина легкість, з якою подружжя продає власну хату, і не менш дивовижна легкість, з якою про це розповідає сам Копистка 3 тексту п’єси не можна зрозуміти, що ж завадило йому стати заможним хазяїном — тяжкі обставини особистого життя, відсутність землі і капіталістична експлуатація чи, може, інші, значно прозаїчніші причини, які мимоволі спадають на думку кожному, хто хоч трохи знає українське село й українську ментальність.

Революцію Копистка зустрів з великою радістю. Нова влада на перший план висувала таких, як він, бідняків, котрих у селі ще зовсім недавно відверто зневажали. Колишній наймит Мусій Копистка, ставши керівником місцевого значення, відчуває, що йому катастрофічно не вистачає знань, і дуже хоче вчитися. Власне кажучи, п’єса й починається сценою, коли підліток Вася Стоножка навчає голову комнезаму грамоти. І навіть потім, значно пізніше, коли вже, здається, треба було не вчитися, а рятувати своє життя, Копистка бере з Васі слово «довчити» з ним букваря. Таке жадібне прагнення до знань було притаманне багатьом українським селянам, яких внаслідок цілеспрямованої багатовікової політики російського уряду було позбавлено рідної мови в рідній школі.

Але як не важко було Мусієві і його односельчанам за часів царату, що таке справжнє, небувале горе вони дізналися лише в роки радянської влади. Вона принесла не лише торжество повернутої людської гідності («Колись _. на землю забороняли сісти, а тепер … на плисові крісла садовлять, раду „ радять, як воно, що й до чого…»), а й голод, божевілля, людоїдство, масову смерть, яка враз порівняла усіх — і бідних, і заможних.

Драматург сміливо малює у п’єсі жахливі картини народних страждань, не можна спокійно читати розповідь про страхітливий, нелюдський вчинок збожеволілої від горя Орини і глухонімого Ларивона. Копистці так само важко, як і всім іншим. Але він старається триматися мужньо і спокійно. Щиро вірячи в те, що нова влада захищає селян, не дасть їм загинути від голоду» він намагається свою віру, свою впевненість у перемозі передати й односельчанам. «Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут — контахту держись… Повагом, повагом — та й вийдеш на рівний шлях_» — заспокоює їх Мусій. Він глибоко переконаний, що не радянська влада винна в голоді і стражданнях людей, а глитаї, які заховали хліб, і церква та релігія, які є «опіумом для народу». Сьогодні, знаючи всю правду про революцію, більшовицьке керівництво і його злочинну політику, ми розуміємо, хто ж був справжнім винуватцем голодоморів 20-х і 30-х років.

Останнім часом мільйонними тиражами видрукувані газетні і журнальні статті, книги, наукові дослідження, що розповіли всьому світові про нечувані муки приречених на голодну смерть селян, муки, перед якими тьмяніють картини Дантового «Пекла». Серця багатьох людей здригнулися від жаху, коли вони, прочитали один із розсекречених листів В. І. Леніна: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із шаленою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору.» Нам що б то не стало необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим способом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців… Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво … зовсім немислимі».

28 травня 1991 р. в газеті «Комсомольська правда» була надрукована стаття «Від Мора і до мору» журналіста І. Вірабова. У ній наводилися такі красномовні факти: «В. Водовозов згадував: «У кінці 1891 року розмови про боротьбу з голодом привели до створення в Самарі особливого комітету для допомоги голодуючим… На зборах і сходках молоді Ленін вів систематичну і рішучу пропаганду проти комітету.»», «Друг Леніна А. Бєляков: Володимир Ілліч «мав мужність відкрито заявити, що наслідки голоду — народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, — явище прогресивне, бо сприяє зростанню індустрії і рухає нас до кінцевої мети, до соціалізму, через капіталізм… Але саме тільки наслідки голоду створюють прогресивне явище, а не сам голод».

Коментарі до цих документів епохи, як кажуть, зайві. Отже, виявляється, що керівник світового пролетаріату вже з юнацьких років не лише спокійно реагує на голод, а й вважає його одним із закономірних (і необхідних?) етапів на шляху досягнення загальної рівності і щастя. Але ні в 1924 р., ні в 1933 цього ніхто не знав. Не знав і навіть не здогадувався про це член комуністичної партії Микола Куліш. Він, як і його герой Мусій Копистка, гостро засуджує тих, хто з усіх сил опирається діям радянської влади.

Не викликає симпатії ні в автора, ні в читачів один із героїв п’єси «97» секретар сільради Панько, що залицяється до дочки куркуля Гирі Лизі, яка нишком підгодовує його, випитуючи останні комнезамівські новини. Дивно, але саме в уста цього вельми непривабливого персонажа вклав Куліш слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою і єдино вірною розгадкою причини голодомору в Україні, що завжди славилася найкращими в світі чорноземами: «Дурні ми були, що хліб дали вивезти!… Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!…».

Копистці і його комнезамівцям у п’єсі в першу чергу протистоять багатії. Найбільш яскраво й виразно змальований куркуль Гиря. Ставлення до Гирі у сьогоднішнього читача і глядача таке ж, як і в часи Куліша. Важко відчувати до цієї людини щось інше, крім огиди й презирства. Адже йому чужі такі високі поняття, як совість, милосердя, співчуття. У той час, коли односельчани пухнуть від голоду, він пишно наряджає свою дочку, обіцяє купити їй французькі духи і грамофон. Це чоловік безжальний і хитрий, якого не можуть зворушити ніякі сльози і благання. Люди, подібні багатіям Гирі й Годованому, зустрічаються у всіх народів за всіх суспільних формацій. Давно кимось придумане слово «глитай» («глитати» — жадібно, хапливо ковтати) якнайкраще відбиває справжню суть цих моральних потвор, зажерливих, ненаситних егоїстів, що в безумній гонитві за наживою втрачають кращі людські якості.

Одним із найбільших художніх досягнень автора п’єси «97» стало створення психологічно переконливих, яскравих образів. В листі до І. Дніпровського Куліш написав: «Це мої укохані типи, щирі, живі, не фальшиві. На них точилася моя творчість, їх я носив і виношував у череві під серцем». Особливе місце у творі відведено Мусієві Копистці. Це улюблений герой Куліша, його він «вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти». Спочатку навіть і саму п’єсу передбачалося назвати «Мусій Копистка». Але пізніше драматург вирішив: «М. Копистка» мало підходить, бо все ж таки не в Копистці суть. А коли буде «Мусій Копистка», то слід додати «та інші».

Змальований з «одного дядька незаможника, що їхав зо мною (Кулішем. — прим, авт.) степом», Мусій Копистка увібрав у себе типові риси багатьох українських селян. Автор не ідеалізує його, не приховує недоліків, не боїться показати смішним. Цей образ повнокровний і неоднозначний, як саме життя. Тому й цікавий нам Мусій Копистка і сьогодні, тому викликає він до себе симпатію й через багато років після того, як вперше з’явився на сторінках Кулішевої драми.

П’єса «97» принесла письменникові і щастя першого творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно працюючи над твором, драматург переробив його «на 60 процентів» (із листа до П. Зенкевича). Але не це було головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в «ідеологічній невитриманості», хтось із режисерів самостійно переробив фінал п’єси. Ось що писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І. Дніпровського: «.-я виношував в собі «97», аж поки вони стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я їх переклав на папір. Фінал може бути тільки один — загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не переробив — внутрішня будова п’єси буде порушена». Але до слів автора ніхто не дослуховувався. Перевага при зіставленні двох варіантів фіналу завжди віддавалася переробленому: один за одним помирають незаможники, неминучою здається загибель Мусія Копистки від рук розлюченого натовпу селян, але в найвирішальніший момент з’являється Сергій Смик, який привозить рятівні 97 пудів хліба. Як і попереджав Куліш, така надумана фальшиво-оптимістична розв’язка цілковито порушувала надзвичайно органічну структуру твору, позбавляла його життєвої сили і переконливості.

П’єса «Комуна в степах» (1925, 1931) стала наступною сумною сторінкою в трагічному літописі загибелі українського села. Гурт бідноти створює в селі комуну, намагається спільними зусиллями побудувати нове життя. Очолює комуну Лавро, серед його однодумців — Лука, хлопці Яків і Микитко, дівчина Хима, баба Лукія, дід Ка-сян, циган Муна. З протилежного боку барикади знаходяться колишні заможні хазяї Вишневий і Ахтительний. Діла в комуні йдуть кепсько: земля заростає бур’янами, «в паровому млині горобців та мишей повно…». Серед комунарів визріває глухе незадоволення: вони відмовляються харчуватися у спільній їдальні, обурюються порядками, шо склалися («той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре, за всіх роби…»). Зневажливо насміхаються люди в селі: «не комуна, мовляв, а купа старців та калік».

У минулому міцні господарі Вишневий і Ахтительний хочуть створити сільськогосподарський колектив і забрати в комуни сорок десятин землі і млин. Правдами і неправдами отримує на це дозвіл від нової влади хитрий Ахтительний. Але комунарі не збираються ні з ким добровільно ділити належне їм добро, вже добряче занехаяне через невмілість і лінь. Лука терміново їде до міста і повертається з документом, підписаним чиновником, який підтримує комунарську лінію. Виділ землі і передача млина забороняється до прибуття спеціальної комісії. П’єса закінчується дещо несподівано: напівбожевільний Вишневий стріляє в Химу, що фанатично віддана ідеї комуни.

За своїми художніми якостями «Комуна в степах» значно поступається п’єсі «97», нагадуючи агітку перших пореволюційних років. Найцікавішим, найсильнішим образом твору є куркуль Вишневий. Куліш явно симпатизує цьому героєві. Саме в його уста він вклав хвилюючі слова про красу рідної землі, пронизані глибоким болем і тугою за втраченим щастям. Слова ці нікого не залишають байдужими: «У мене було хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер…», «Трави, квітів — і тих нема. Ой, що ж ви наробили! А на старій межі знайшов, бач: тирсу, мишій, квіти. (Сумовито усміхнувся, сумовито понюхав зів’ялі квіти). Трошки старої моєї межі не заорали, дак вони, дивлюсь, — ростуть», «Може, тільки колектив стережучи, згадуватиму, як то дні колись сяли, пахли отак.. і степи наші пахли, по краях леліючи».

За сумнівами і ваганнями персонажів п’єси прочитуються тривожні роздуми Миколи Куліша. Здається, він подумки зважує на терезах правду куркульську і правду бідняцьку. Як художник і як реаліст, відчуває: перемагає правда Вишневого. Але так не може, так не повинно бути! Адже тоді потрібно перекреслити не лише своє революційне минуле, а й поставити під сумнів саму ідею революції. Ні! І останні сцени п’єси Куліш змальовує не як художник, вірний своїй мистецькій інтуїції, а як більшовик, що долає куркульський опір і в житті, і у творі. Так знову, вже вдруге, ламається внутрішня логіка п’єси і з’являється відчуття фальшивості, надуманості, невмотивованості фіналу.

«Прощай, село» — остання п’єса з трилогії про українське село. І знову — традиційне вже протистояння: між бідняком і хазяїном, тими, хто підтримує «партійну лінію» і хто опирається їй. У 1934 р. від Куліша вимагали змінити назву п’єси. Як пише дослідниця Т. Свербилова, «у словах «Прощай, село» цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колективізації, хоча автор мав на думці зовсім інше». Але чи й справді автор «мав на думці зовсім інше» і в назві п’єси не було символічного підтексту?

У двадцятих роках, коли були надруковані «97» і «Комуна в степах», Куліш цілком міг би підписатися під словами із вірша П. Тичини:

Хто, хто засміявся у Європі,

кого на кутні узяло,

що ми тут з голоду здихаєм,

а не даємся ворогам?

(Тісніше станьте, сильні духом,

під прапором одним!).

Але п’єсу «Прощай, село» створював уже інший Куліш. Позаду були болючі роздуми над національним і соціальним питаннями, заборони кращих його п’єс — «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Траса» — одразу ж після прем’єри, розгром ВАПЛІТЕ.

Драма «Прощай, село» була написана впродовж 1932—1933 рр., а надрукована в № 4 журналу «Радянська література» за 1933 р. Вже з кінця весни 1932 р. Україну вразив голод. У своїх спогадах Б. Пастернак писав: «На початку 1930-х років серед письменників було популярним їздити на село і збирати матеріали про його нове життя. Я хотів бути разом з усіма і подібно до інших здійснив подорож із метою написати книжку. Те, що я побачив, не можна висловити. Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати». Куліш знаходився в епіцентрі кривавої драми з багатьма мільйонами учасників, драми, що розгорталася на його очах. Важко повірити, що на рубежі страхітливих 1932 і 1933 рр. цей чесний митець славив у своєму творі політику партії, яка прирікала його народ на загибель.

П’єса «Прощай, село» справляє дивне враження. У ній зустрічаємо звичний уже набір ідеологічних штампів: жадібні до грошей колишні куркулі, боротьба тих, хто агітує за колгоспи-комуни, з тими, хто проти них, підривна діяльність місцевих слуг Божих. З’являється й дещо нове: син Ільченка Дмитрик розповідає сільським активістам про заховані батьком гроші в надії на те, що за це його приймуть до комсомолу. Такий собі український Павлик Морозов.

Але п’єса інколи невловимо нагадує палімпсест — древній рукопис, з якого стерто попередній текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий. Так крізь «ідеологічно витримані» нашарування твору час від часу виразно проступають рядки, що доносять до нас неприховану жорстоку правду тих років. Перегорнемо уважно сторінки п’єси.

Не можна не вловити іронії, з якою Куліш показує, як «колективізує» село колишній партизан Пархімча. На завершення вдало проведеної «операції» він влаштовує грандіозну пиятику. Ми ніби чуємо голоси новоспечених сп’янілих колгоспників, які дуже швидко проп’ють і те, що не зникло ще в полум’ї революції і громадянської війни: «Пий, село! Гуляй, село!», «Пий, гуляй! Пропивай! Пропивай село!», «Слушай програму дня: щоб за ранок всі сколективізувались, увечері — ілюмінація й червоний могорич! І громче, музико! Пий! Гуляй!».

«Ось так відбувалася колективізація в українських селах», — з далекого 1933 р. підказує нам М. Куліш. Він розуміє, що нове життя зруйнувало чудові старовинні обряди і традиції, не давши нічого натомість: переляканих людей не об’єднує навіть святвечір, жінкам пропонують «одвикнути од довгого волосся і довгих пісень», діти відмовляються від батьків, а найбільш передові активісти з особливим задоволенням влаштовують танці біля вогнища, де згорають святині предків — ікони.

Кінець п’єси сприймається нами сьогодні як глибоко трагічний. За межі України виселяють кількох жителів села, десь попереду лунає голос Пархімчі, чия команда стане символічним девізом селянського життя на довгі десятиліття: «Прямо на колгосп, равнєніє налєво — руша-ай!».

Значною є література про українське село. Серед усіх творів на сільську тематику не загубилися п’єси Миколи Куліша. Художня майстерність автора, важливість порушених у цих драматичних творах проблем ще тривалий час привертатимуть до них увагу зацікавленого читача й глядача.