Твір «Карпатські буки»

Сучасна людина, особливо посередній мешканець міста, навряд чи зможе похвалитися глибоким знанням світу природи, як у нашіx давніx пращурів. Розвиток техніки робить нас начебто меншою мірою залежними від погодних умов та непередбачуваних пригод. Асфальт відділяє нас від землі, полегшуючи пересування, а парасолька рятує від дощу чи спеки…Ми віддаляємося від природи. Хіба що якась старенька бабуся у далекому селі знається на різновидах рослин, тварин, прикметах. У місті це все роблять за нас спеціалісти: біологи, метеорологи та інші фахівці.

Однак, перетнувши міську межу та опинившись на лоні природи, ми наче знімаємо із себе шати цивілізації та опиняємося з матінкою-природою сам на сам. У кожного, мабуть, є своя власна оаза дикої природи, місцина, де можна відпочити від гучного міста та торкнутися первісної краси природи. Для мене це, безумовно, Карпати.

Вологий та теплий клімат цієї землі сприяє тому, що тільки тут можна побачити одні з найстаріших дерев світу – прадавні кремезні буки. Вік деяких сягає половину тисячоліття, а розміри рослини наче підкреслюють той величний дух старовини. Бук може бути настільки великим, що знадобиться кілька людей, щоб охопити стовбур здорованя. А крона карпатського бука у своїй тіні може прихистити від сонця понад десяток людей.

Стовбур бука вкритий гладенькою сріблясто-сірою корою, що нагадує водяне плесо. Листя, яскраво-зелене та рясне, створює непроникну для проміння тінь, ось чому букові праліси виглядають дещо похмурими та сумовитими. У своїй задумі вони приховують прохолоду та свіжість.

Зробивши принаймні одну прогулянку невеличкими стежками у такому тихому місці, я відчуваю заспокоєння та наснагу до нових подорожей. Згодом у місті повсякчас згадується ті віковічні спокій та мрійливість, які ховають під своїми кронами-стріхами карпатські буки.