Трагедія українського народу (За твором О. Довженка «Україна в огні»). Твір 11 клас
Жили собі люди: «У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства». Звичайна родина Запорожців: батько – Лаврін, мати – Тетяна, сини – Іван, Роман, Савка, Григорій, Трохим. Усі діти – поважні люди. І свято сімейне йде, як по писаному – з українською піснею, з добрим словом, з вірою в майбутнє. Так починається твір Олександра Довженка «Україна в огні».
Війна почалася раптово. А особливо раптово вона почалася для тих, хто не вірив у можливість цієї війни. І запалала Україна.
Окупанти увійшли до села, і здавалося, що вони приїхали сюди на прогулянку. А гауляйтер України Еріх Кох пообіцяв кожному німцю аж сорок п’ять гектарів української землі: було від чого радіти. Та українці не дуже цьому зраділи.
Довелося старому Лаврінові Запорожцю стати сільським старостою. Це громада попросила його взяти гріх на душу. Щ життя продовжувалося вже за умов «нового порядку» : жорстоке і страшне.
А тим часом трагедія Україні тривала. Історики не раз зазначали, що саме Україна зазнала найбільших руйнувань», людських і матеріальних втрат. Смерть, полон або знесилююча рабська праця, – ось що подарував українцям «третій райх». Олександр Довженко – сучасник подій другої світової війни – знав це не гірше за найвидатніших істориків. Приваблює відвертість, з якою Довженко розповідає про несправедливість, що панувала в радянському суспільстві навіть за часів такого тяжкого випробування. «Душі у людей були малесенькі, кишенькові, зовсім не пристосовані до великого горя», пише він про воєноторгівців, які відмовилися відвезти поранених. І цей приклад можна вважати втіленням загальної тенденції, яка панувала в тоталітарній сталінській державі. На жаль, українці ще не знали, скільки їхньої крові проллється, скільки смертей буде ще: на фронті, далеко на захід від фронту, далеко за схід від фронту.
«Незліченими ешелонами вивозили в Німеччину українських людей». Так, це ще один бік великої української трагедії. Довженко описує долю Христі як типовий приклад долі українських дівчат, яких примусово відправляли працювати до Німеччини. Замордованою і розтерзаною життям постає перед нами Христя.
Довженко описує й жахливий епізод каральної акції, яку запровадили в селі, де жила родина Запорожців. «Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, – все загинуло».
Стається і подія, часто описувана в українській літературі: батько й син мимоволі опиняються по різні боки барикад.
Саме так вийшло із старшим Лавріном Запорожцем – сільським старостою. Йому довелося зустрітися з власним сином – партизаном Романом Запорожцем. Гіркою була та зустріч і страшною.
Ще один син старого Запорожця – Іван – командував артилерійською батареєю. Опис важкого бою нагадує зразки давнього епосу: бійці стримували наступ ворожих танків, не жаліючи власного життя: «Смерть не поскупилася на них, не пожаліла на них ні гриму, ні фарб, ні роз’ятрених ран, ні жорстких нелюдських каліцтв».
Щоправда надія в Україні є. Це Олеся – втілення найкращих рис української жінки. Війна жорстоко увірвала життя матері, Савки, Григорія, діда Демида. Олеся зустрілася з усіма, хто вижив, коли село було звільнено від окупантів. Величне враження справляє закінчення твору «Україна в огні» : «Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».
Олександр Довженко, на мій погляд, створив досить повну картину другої світової війни, щоправда побачену лише з одного боку лінії фронту. Як злякалися партійні функціонери! Як, мабуть, метушилися агенти таємної поліції! Дійсно, такий погляд на війну погано вписувався в життєрадісний і пафосний «соціалістичний реалізм». І трагедія України стала невід’ємною частиною драматичної долі самого Олександра Петровича Довженка. «Україна в огні» – ця назва багато про що говорить кожному з наших земляків.