Трагедія сім’ї Катранників (за романом В. Барки “Жовтий князь”)

Голодомор 1932-1933 років…

Це страшні роки в історії Україні. Ми знаємо про це з розповідей наших бабусь, з вивчення історії. Але повністю усвідомити жах тих часів мені допоміг роман В. Барки “Жовтий князь”. Мені дійсно було страшно і боляче читати цей роман.

Трагедія сім’ї Катранників у тому, що вони жили за часів сталінської тоталітарної системи, яка намагалась за будь-яку ціну вселити страх перед владою в душах селян, змінити в їхньому житті все на інший, гірший, лад. Ходили селяни щонеділі до церкви – а за нової влади – на лекції та агітзбори. Знищили церкви – побудували сільради, вигадали плани хлібозаготівель, щоб залишити селянські сім’ї без хліба, аби селяни йшли на поклони і просили у влади.

В. Барка, характеризуючи радянську владу тих часів та тих, хто її представляє, порівнює розпорядників-комуністів зі злодіями, бо “злодії тільки краще візьмуть, а розпорядники – все”.

Родина Мирона Катранника уособлює всіх, хто пережив страшні роки голодомору і ні за яких умов не втратив людяності, хто зберіг моральні принципи. Народ розуміє, що в Україні панує зло, але нічого зробити не може. Лиш пошепки можна поговорити, та й то не з усіма. Бо прийде влада, забере останнє і оголосить тебе ворогом народу.
Члени родини Катранників не можуть дивитися на голодних, безсилих людей і чим можуть діляться з ними. Горе не обминуло і їх: смерть матері, Мирона, старшого сина, Оленки – болем лягла на серце Дар’ї Олександрівни. Вона прагне врятувати хоча б Андрійка, але помирає від голоду і розпачу. Із усієї родини, колись великої і працьовитої, живим залишився лише Андрійко.

Я думаю, що В. Барка залишив малого Андрійка живим, щоб ще раз переконати читача: добро не можна знищити. Все те хороше і добре, чого вчили Андрійка батьки, житиме разом із ним, а він збереже на все життя пам’ять про своїх рідних, які загинули в ті страшні роки, і передасть цю пам’ять своїм дітям. Щоб ніхто ніколи не забував справжньої історії свого народу…