Трагедія роду Половців (за романом «Вершники»). 11 клас
Нелегким був шлях українського народу до революції. Ставалося так, що відразу приймали її люди, але виходило і так, що вона призводила до трагедії. Болем озивалося це у серці Юрія Яновського, і, як плід його роздумів, народилася новела «Подвійне коло», котра потім увійшла до його відомого роману «Вершники».
Ми бачимо, що відбувається у роки революції, під час громадянської війни. Здається, перед очима проходить ціла епоха, розповідаючи про трагедію, яка сталася влітку 1919 року під Компаніївкою на баштані, де «лютували шаблі, і конї бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного…». Це на полі бою зустрілися рідні брати: підпрапорщик російської армії Андрій, який командував загоном армії генерала Денікіна, петлюрівець Оверко, махновець Панас і більшовик Іван. Ми бачимо, що у них уже сформовані політичні погляди, тому вони виступають у творі як непримиренні вороги. Кресали шаблі, «летіли голови, як кавуни», «хряскотіли кістки». Наче й природа віщує про страшну трагедію, бо і земля здригається, і вітер виє, і грім гримить, а відбувається всього-на-всього кривава битва між рідними братами.
У першому бою перемогли петлюрівці, і до Оверка, який виступав за самостійну Україну, підвели пораненого офіцера Андрія-монархіста, котрий боровся за «єдину і неділиму Росію». Згадав Андрій батькові слова:«…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», — згадав і почав проклинати Оверка ім’ям великої Росії. Не витримав петлюрівець, віддав наказ рубати. Андрій поточився і впав. Але не довго майорів серед бойовища жовто-блакитний прапор. У цей час з лісу вискочили з чорним прапором махновці. Панаса Половця оточили і з петлюрівців зробили «грязь». Знову почалася словесна баталія братів-ворогів — друге коло битви. Ніхто з них не хоче поступитися своїми принципами. Виявляється, що для них вони є важливішими, ніж життя власних братів — вихідців з однієї родини.
Тільки у чотирнадцятирічного Сашка ворухнулося щось у серці, якесь забуте почуття. Коли він бачить пораненого Оверка, просипається у ньому любов і родинна кров, згадується стара домівка і вириваються мимоволі слова, до того ж сказані голосом старої Половчихи: «Оверку, горе моє».
Так у боях за принципи гине славний рід Половців, який міг подарувати світові не тільки своє ім’я, славетних нащадків, а й працю своїх рук і розумні голови.
А могло ж бути й інакше: хтось з братів прислухався би до призабутих вже слів батька, який завжди казав: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», — і не підняв би руки на кревних братів. І не було б стільки смертей, і після закінчення нікому не потрібної боротьби зібралася б щаслива родина за одним столом, щоб відзначити свою єдність.
Але цього не сталося, і стояв вже згодом дебелий Панас перед сухорлявим Іваном. Панас не просив пощади, але нагадав братові слова батька про єдність братів одного роду. На що Іван відповів, «що рід розпадається, клас стоїть». Панас пустив собі кулю в рот. Так безславно загинули на рідній землі три сини одного батька-народу, однієї матері-Вїтчизни. Гірко, що навіть слова батька не змогли їх зупинити. Комісар Герт, підсумовуючи трагедію дня, сказав своєму другові Івану, що його брати були «одного роду, та не одного… класу». У цьому трагедія роду. Брати виступають як представники різних соціальних сил того грізного часу. Та й говорять вони не своїми словами, а узагальненою мовою своїх проповідників. У їхніх суперечках розкривається ідейна боротьба тієї складної епохи. Це і є друге коло битви, без шабель і гвинтівок.
Немає, мені здається, нічого страшнішого у світі, ніж внутрішня родинна боротьба, коли брат може без вагань вбити брата. Від цього гинуть славні родини, які не змогли помиритися у складний час. Мені шкода, що брати не дійшли згоди, не змогли зрозуміти один одного, прикриваючись фальшивими гаслами. Але усе ж таки вірю, що це ніколи більше не повториться.