Трагедія нації крізь призму трагедії сім’ї (За романом В. Барки «Жовтий князь»). Твір 11 клас
В українській історії було багато трагедій. Однією з них став штучний голодомор за часів правління Йосифа Сталіна. У той час, як цивілізований світ із захопленням спостерігав за успіхами радянської влади в усіх сферах життя, на периферії імперії на межу життя і смерті було поставлено цілу націю. Сучасні історики наголошують на тому, що терор голодом був спрямований саме проти українців. «Старший брат», на відміну, наприклад, від нацистів, обійшовся без газових камер і крематоріїв: голод виявився безвідмовною зброєю проти нашого народу.
Василь Барка був свідком подій того страшного часу, і тому його роман «Жовтий князь» є типовим документом епохи й безжальним обвинуваченням усьому радянському ладу.
Недільний ранок. Селянська родина Катранників збирається йти до церкви. Але в цей день усе пішло не так, як заведено: господарю довелося йти на агітзбори, за допомогою яких далека Москва розтлумачувала, як треба жити українському селянинові. На агітзборах Мирон Данилович Катранник почув від суворого промовця, що треба повністю виконати план хлібозаготівлі. Це означало дуже просту річ: зерно, яке становить основний і єдиний капітал селянина, треба віддати цілком і повністю. А ще це означало, що попереду в родини голодна зима, по якій прийде весна, але й сіяти буде нічого.
Коли мова йшла про винищення людей, у радянської влади слово не розходилося з ділом. До Катранників прийшли так звані бригадники й почали обшукувати господу. А хазяїну здавалося, що він зараз «вхопить сокиру… і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим». Проте цього вчинку Мирон Данилович не зробив.
«У хаті п’ять ротів – як прогодувати?» Таке питання постало руба в родині Катранників. Усі відчували голод, а їжі не було. Син та дочка Катранника знесиліли, бо зголодніли вкрай. Дуже характерна риса, яка ще раз доказує уважність Барки-свідка й авторську чесність Барки-письменника: біля садиби пограбованих Катранників прогулювався сільський активіст, видивляючись, чи не залишилось у цих людей чогось їстівного. Треба вважати, що той активіст вчасно снідав, обідав і вечеряв, бо свої обов’язки він виконував сумлінно.
Миронові Даниловичу довелося піти слідом за тисячами своїх земляків: він подався до Росії. Там жителі найхлібніших у країні регіонів обмінювали речі на борошно, – може, на те саме борошно, яке в Катранників забрали. Але влада не дрімала: на кордоні між двома «братніми республіками» міліція наводила порядок по-радянськи. Те, що вдалося наміняти, одбиралося, адже українці й росіяни мають їсти нарізно: одні – повітря, інші – награбоване борошно. Картина «трусу», змальована Василем Баркою, вражає навіть невразливого читача. «…Плач ограбованих жінок, що наміняли на рештки одягу чогось їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій станції, тяжкий і розпачливий». У цей час так звані охоронці правопорядку «злісно вишаркували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував». Отак велика держава чинила розбої серед білого дня. Мирону Даниловичу вдалося провезти мішок лузги. Але це не дуже допомогло сім’ї Катранників: син Миколка й бабуся померли від голоду. Настала черга Дарії Катранник їхати на пошуки їжі. Тепер доля закинула її разом з малими Андрійком та Оленкою до міста. Тоді діяла карткова система, але хліб можна було отримати й за дуже високу ціну. Та держава й тут працювала чітко –голодних селян, які вирізнялися своїм зовсім не міським виглядом, ловили й викидали з міста геть.
Так і не вдалося сім’ї Катранників перемогти лютого ворога – голод. Померли всі, і тільки Андрійко залишився жити. Василь Барка робить цю постать символічною. Колись Мирон Данилович заховав від активістів церковну золоту чащ, і тепер лише сирота Андрійко знає місцезнаходження схованки. У фіналі роману Андрійко згадує про цей скарб народної віри й нескореності. На світанковому небі сироті уявляється обрис, подібний до чаші: це – ранок Батьківщини, яка пам’ятає й прощає все. Так, український народ був тоді беззахисний, але християнська сутність цього народу виявилася сильнішою за тоталітарну систему.
Немов страшний сон, ми згадуємо тридцяті роки XX століття, але в цьому сні в нас є добрий і милостивий проводир – та сама золота чаша, якої українці не зреклися навіть у найстрашніші роки. Роман «Жовтий князь» можна вважати застережливим звертанням до нас, сучасних українців. Тож, поки ми маємо золоту чашу, нам немає чого боятися, бо з нами Бог.