Стійкість духу виховуй з дитинства (Леся Українка «Як дитиною, бувало…»)

Дуже давно на Україні жила дівчинка. Вдома усі називали її Лесею. Була вона мрійлива і слухняна, з дитинства писала вірші. Дівчина була мужньою та хоробро боролася із страшною хворобою — туберкульозом кісток.

Це маленька майбутня поетеса Леся Українка, яка боролася зі своєю хворобою усе життя, загартовуючи дух і тіло. Треба завжди посміхатись, не показувати, як тобі важко, адже це прояв слабкості.

«Що болить?» — мене питали,

Але я не признавалась —

Я була малою горда —

Щоб не плакать, я сміялась.

Такою ж сильною залишилася поетеса до кінця життя. Переносячи біль та страждання, Леся Українка закликала свій народ боротись за волю. Бути такими мужніми і сильними, як і вона сама, — тендітна жінка, яка стала відомою в усьому світі поетесою.

Не забувайте своїх старих («Забула внучка в баби черевички…»)

Усі пам’ятають своє дитинство, поруч — маму, лагідну й уважну. Скільки вкладала вона в нас, щоб виросли ми гідними людьми. Віддавала увесь свій час, тепло, турботу.

Але ці часи швидко минають. Ось ми вже пішли до школи. Вчимося весь день, але з першої ж хвилини уроку кортить додому, бо хочеться до матері. Для нас це нове почуття, бо досі мати була поряд. А тепер стаєш дорослим і багато чого можеш робити сам.

А потім закінчиш школу, з’являться у тебе нові друзі, перше кохання. Ти все більше віддалятимешся від рідного дому, припиниш так часто думати про повернення додому. Навпаки, побажаєш бути дорослим, будувати своє життя. Але для батьків ти назавжди залишишся маленьким, за яким потрібен пильний догляд.

Ікожного разу, коли ти приїжджатимеш додому, для матері це будуть найщасливіші години життя. І навіть забуті черевики будуть зігрівати душу. Не забувай навідуватися до своїх батьків!