Проблеми історичної пам’яті народу в поемі М. Вороного «Євшан-зілля». 6 клас

Народ живий, доки живе його історична пам’ять. Це незаперечна істина, яка примушувала не одне покоління українських письменників знову і знову повертатися до славних чи ганебних сторінок минувшини. Щоб з мовчазної згоди своїх байдужих дітей не стала Україна країною без минулого і майбутнього.

Як полум’яний патріот Вітчизни Микола Вороний — своєрідна, складна й суперечлива постать в історії української літератури початку XX століття — завжди намагався «іти за віком». Поет вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався. Особливо виразно ця тема звучить у поемі «Євшан-зілля», яка була написана в 1899 році. Автора непокоїть думка:

Де ж того Євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Щоб на певний шлях направить,—

Шлях у край свій повороту?!

Тему і сюжет поеми «Євшан-зілля» Вороному навіяв «Галицько-волинський літопис» (за Лаврентіївським списком), у якому збереглася, напевне фольклорна за походженням, легенда про чарівну силу степового полину. Письменник не просто переказав у віршовій формі літописну легенду, а надав їй українського побутово-історичного колориту.

Головним героєм твору є хлопчик-половець, ханський син, який жив у неволі в Києві. У Володимира Мономаха юнакові жилося привільно, став він забувати рідний степ, поступово звикаючи до чужих звичаїв.

А старий половецький хан тужив за улюбленим сином і послав у Київ співця, звелів знайти хлопця, заспівати рідних половецьких пісень. Ґудзь таємно пробирається до княжого двору, співає героїчні та ніжні колискові пісні:

Але спів цей ніжний, любий,

Ані перший, сильний, дужий,

Не вразив юнацьке серце,—

Він сидить німий, байдужий.

Тоді співець вирішує дістати жмуток чарівного зілля. І сталося диво. Юнак стрепенувся і промовив:

Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати.

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!

Це майже дослівний віршований переклад літописних рядків, які виражають ідейний зміст легенди про євшан-зілля. Письменник ніби звертається до сучасників, тих, хто забув славну історію свого народу, мову, пісню. Автор наголошує на небезпечності втрати зв’язку з рідною землею, національними традиціями, застерігає людей, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали». Слід зазначити, що до цієї ж теми зверталися й І. Франко, Л. Майков. Але найвиразніше і переконливіше вона зазвучала саме у М. Вороного. Поема «Євшан-зілля» тривалий час критикувалася за проповідь «зради в ім’я націоналістичних ідей». Але чи можна називати зрадою любов до Батьківщини, гордість за приналежність до духовної спадщини народу?

Прадавня легенда звучить і сьогодні актуально. Високим патріотичним змістом сповнені слова останніх рядків поеми

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Настав час для справжніх синів Вітчизни відродити ті святині, від яких протягом століть намагалися українців відлучити.

Сподіваймося на довгий вік нашої історичної пам’яті, щоб не блукали ми манівцями без дороги, щоб жив у віках героїчний дух рідного народу!