Проблема історичної пам’яті народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”

Ім’я Миколи Вороного назавжди вписане в історію нової української літератури. Він своєю плідною діяльністю розширив обрії творчості та поетичних злетів.

На жаль, тридцять років твори М.Вороного не видавалися. Видатного майстра поетичного слова віднесли до “новочасної українізованої дрібнобуржуазної інтелігенції”. Був він неповторним, постійно різним: то холодним, як лід, то жагучим, як полум’я, А головне — він перебував у постійному пошуку, бо мав на меті вивести українську літературу з провінційного кола на європейський рівень.

М.Вороний вважав, що справжнє мистецтво повинно єднатися з боротьбою за щастя людини. Поет не може стояти осторонь жорстокої дійсності.
Поезія Вороного глибоко патріотична. Саме такою і є його поема “Євшан -зілля”. Цей твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.

Червоною ниткою через весь твір проходить ідея любові до рідного народу, до батьківщини. Моя земля, мій край, моя кохана сторона, — мовить кожна людина про свою Вітчизну, Материзну. Певно, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертається навесні до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду-прароду, до місця, де ти пустив своє коріння в рідну землю. Горе тій людині, яка відцуралась від свого і, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.

З болем у голосі звертається Микола Вороний до таких людей. Свої думки і сподівання вкладає він в уста “гудця”, якого половецький хан посилає на Руську землю. Музикант має на меті повернути сина з чужини до рідного батька, якому “тяжко віку доживати під вагою самотини” Але хлопець, якого князь Володимир оточив пошаною і багатством, не пам’ятає вже свою родину, чужими йому стали й пісні половецькі:

Але спів цей ніжний, любий.
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,—
Він сидить німий, байдужий.

І не може здригнутися серце людини від цих слів, “бо хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають”.

Але мудрий співак все-таки знаходить спосіб зворушити душу юнака.

Він дає йому понюхати євшан-зілля. І відбувається диво: подих рідної землі відродив картини дитинства, і хлопець ніби прокинувся від довгого сну:

Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!

Можна було б сказати, що все це схоже на казку, але не має в цій поемі, як у казці, щасливого кінця. Поет наголошує на тому, що багато і українців блукає по світу у пошуках щастя. І вони не розуміють, що щастя можна знайти тільки на рідній землі:

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!

Можна сказати, що поема “Євшан-зілля” орієнтована і на сучасного читача. Проблема, піднята в ній, залишається актуальною і сьогодні, бо розкидала мачуха-доля українців по різних куточках земної кулі. І є нашого цвіту та й по всьому світу. Але хочеться, щоб кожен завжди пам’ятав предковічну, прадідівську землю, що відома всюди своїми рясними щедротами: хлібом-сіллю і піснею, чесною звитягою і милосердям до скривджених.