Полковник і священик Шрам — ідеал українця-патріота, борця за незалежну Україну (за романом «Чорна рада»)

У творчій спадщині П. О. Куліша «Чорну раду» справедливо виділяють якнайбільш самобутній, оригінальний твір. Одночасно цей роман став першим українським історичним романом. Письменник працював над ним ще у першій половині 40-х років XIX століття, саме тоді, коли формувався молодий український рух, зростала національна самосвідомість українського народу, коли створювалося Кирило-Мефодіївське братство.

Історичною основою твору є події часів після гетьманування Богдана Хмельницького, коли Україна була розділена на Правобережну, що дісталася Польщі, і Лівобережну, що лишилася під Московщиною. У Правобережній Україні гетьманом був Павло Тетеря, а на Лівобережній виступали як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Яким Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Ось саме цю боротьбу за гетьманську булаву і відображає Пантелеймон Куліш у своєму романі.

У творі немає головного героя, навколо якого розвивалися б події, тут подаються окремі епізоди з життя запорізьких козаків, простих вояків, яких скликали на збори всього козацтва — «чорну раду», але все ж можна виділити центральні постаті, однією з яких є полковник Шрам.

Старий Шрам, «по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга». Отримав він ці шрами у боях із Хмельницьким проти ляхів, де ніхто краще його не ставав до бою, за що козаки й прозвали його Шрамом. Найвірніший однодумець Сомка, справжній патріот України, воїн, козак, одночасно піп і полковник, для якого мірилом власних і чужих вчинків є інтереси України, за долю якої він уболіває всім серцем. Таким він виховав і сина. «Орел, а не козак!» — говорить про нього Василь Не-вольник. А полковник, почувши таке про сина, роздумує: «Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє». Для нього син стає тільки ще одним з численних вояків за правду й волю.

Найбільшу цінність має для полковника козацька честь, гідність, а потім уже батьківська любов. Це людина цільна, мужньої і суворої вдачі, але майже зовсім позбавлена душевної теплоти і сердечності. Лише його ліричні роздуми про Київ, який «велика слава не раз осіяла і великі злигодні… з усіх батьків збиратись» — щирі, пересипані пестливими словами, лагідністю, ніжністю.

І знову козацьке серце просило битв за рідну землю, знову воно рвалося у бій за Україну, об’єднану, вільну, щасливу. За її майбутнє, за майбутнє українського народу і віддає полковник Шрам своє життя. Та хоч і полягли головами славні козаки, лицарі запорозькі, хоч і вмерли лютою смертю, але не вмерла, не полягла їх слава. І буде їх слава вічна поміж земляками, у літописах, поміж усіма розумними головами.

Полковник Шрам стає уособленням багатьох козацьких ватажків, які не знали іншого життя, крім війни, та іншої правди, крім України. Це люди, що не знали компромісу й не розуміли його. Навіть тоді, коли козацтво поступово стало гинути, поступово все більш обмежуватись у своїх правах, вони жили ще прагненням колишньої слави, прагнучи віддати за неї життя.