ПОЕТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ ЛЮБОВІ ДО УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ В. СОСЮРИ

Творчість багатьох українських письменників пронизує глибока самовіддана любов до Батьківщини, прагнення зберегти і примножити славу рідного народу. Великим патріотом України називають Володимира Сосюру (1898—1965), адже його життя і творчість стали яскравим прикладом безмежної синівської любові до матері-Вітчизии. Пройшовши драматичний і болючий шлях національного самоусвідомлення, шлях, сповнений цькувань і переслідувань, жорстоких страждань, невимовних душевних мук, поет і громадянин В. Сосюра наприкінці свого життя з гордістю заявив: «Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!».

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве, що на Донеччині. Дитячі роки майбутнього поета минули у селищі Третя Рота, куди переїхала велика родина Сосюр (у сім’ї було восьмеро дітей). Володимир рано, з одинадцяти років, починає працювати: родина бідувала, батько був неспроможний забезпечити дітям і дружині більш-менш пристойні умови життя.

Батько прищепив синові любов до книги, під його керівництвом хлопець здобув початкову освіту. Від матері у спадок перейшли до нього емоційність, чуйність, вразливість, що стали пізніше одними з визначальних рис поетичного стилю Сосюри.

З 16 років юнак починає писати вірші. Під впливом величезної кількості перечитаних книг російських авторів він пише російською мовою, а потім, після тривалих роздумів і творчих шукань, — українською. У книзі «Третя Рота» поет розповідає, як, навчаючись у тодішньому університеті ім. Артема, він «розв’язав для себе свої вагання в сторону рішучого і беззастережного переходу на українську мову»:

«Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.

І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.

— А Гоголь? — казали вони мені.

— Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, — казав я.

Але це їх не задовольняло. Один мені сказав:

— Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку?

Я гаряче відповів:

— «Сопилка» мне дороже тысяч королевских флейт!».

Поет став відомим і популярним уже після виходу перших своїх збірок — «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922). Але популярність і слава, що супроводжували його все творче життя, не змогли порятувати Сосюру ні від несправедливих звинувачень критики, ні від переслідувань сталінських опричників, яким скрізь бачилися «український буржуазний націоналізм» і «контрреволюція».

Навіки з’єднавши свою долю з долею рідного краю, В. Сосюра дуже швидко на собі відчув, що означало в комуністичній Україні бути патріотом України. Він став свідком жахливих страждань, що випали на долю його народу. Поет ледь не збожеволів від горя й розпачу, коли мільйони людей умирали голодною смертю в 1933 році, коли кращих синів і дочок українського народу розстрілювали або відправляли до Сибіру та на Соловки. Болісно переосмислюючи історичне минуле України, він у двадцятих роках пише поему «Мазепа», за яку його з ярликом «зоологічного націоналіста» було виключено з комуністичної партії. Довгий час була заборонена його поема «Розстріляне безсмертя», у якій поет розповів про трагічні долі українських діячів культури, знищених сталінським режимом.

Але чи не найбільше страждань приніс Сосюрі вірш «Любіть Україну». Написаний 1944 р. як відповідь на агресивний національний нігілізм, що побутував в Україні та за її межами, вірш став справжнім патріотичним гімном поета. Ось що розповідає сам поет про історію його створення:

«Цього вірша я написав внаслідок таких фактів.. Ще в Башкириї, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала мені й Юрі Кобилецькому:

— Как я соскучилась за украинским салом!

Кобилецький:

— А за украинским народом вs не соскучились!

І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком ішли з нею по вулиці Горького:

— Для меня Родина — там, где мне хорошо.

Ткачук сказав:

— Свиняча філософія.

І ще Валентин Бичко пожалівся мені, що днями за порадою Т. Мануїльського з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами:

Учітеся, брати мої.

думайте, читайте

І чужому научайтесь,

й свого не цурайтесь!

І ще:

Мова рідна, слово рідне,

хто вас забуває,

той у грудях не серденько,

а лиш камінь має…

Я не буду називати авторів цих слів»

У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав “Любіть Україну”».

У роки війни з’явилося багато патріотичних творів, написаних українськими поетами. Це «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Я утверждаюсь» і «Слово» П. Тичини, цикл «Україно моя» А. Малишка. На хвилі високого патріотичного піднесення був створений і вірш В. Сосюри. Він одразу ж здобув прихильність критиків і визнання читачів. Вірш був перекладений російською та іншими мовами, опублікований у Москві, 1949 р. його вмістили до збірки «Щоб сади шуміли», яку було відзначено Сталінською премією.

І ось раптом, несподівано для всіх і для самого Володимира Сосюри передусім, з липня 1951 р. починається грандіозна кампанія цькування поета за його «ідейно-порочний націоналістичний твір». У численних газетних публікаціях, на зборах і засіданнях різного рівня громилися поезія «Любіть Україну» та її автор. Націоналістами було названо навіть російських перекладачів вірша О. Прокоф’єва та М. Ушакова. Розгромна хвиля прокотилася по всіх республіках СРСР. Там теж знаходили своїх «націоналістів», прискіпливо переглядали твори, у яких ішлося про любов до рідної землі. Володимира Сосюру зовсім перестали друкувати, з ним небезпечно було дружити і навіть вітатися.

Головною причиною вчиненого жахливого розгрому було те, що сталінському керівництву треба було за будь-яку ціну вбити в людях патріотизм, почуття власної гідності і самоповаги. «Вбити, — як пише В. Коваль, — всюди і скрізь, щоб народ перестав любити Росію, Україну, Білорусію, Грузію, Литву, Казахстан.-Тому й став жертвою вірш «Любіть Україну». Серед багатьох написаних українськими письменниками патріотичних творів був вибраний вірш В. Сосюри, щоб на його прикладі продемонструвати всім в Україні і далеко за її межами, як небезпечно любити рідний край і рідний народ.

Пройде небагато років, і вірш Сосюри буде повернуто українському народові, критику поета визнано несправедливою, а дехто із критиків покається перед ним за дошкульні жорстокі звинувачення. Пізніше, згадуючи в автобіографічній книзі «Третя Рота» про XX з’їзд партії, на якому його було реабілітовано, Сосюра напише:

«І я од радості все простив — і те, що кричав на мене Корнійчук, і статтю Малишка в «Радянській Україні» проти мене, і все і всім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло від ударів.

Ви ж знаєте, як у нас уміють бити!

Я всім прощаю і всіх люблю».

Образ рідної землі є тим ідейним, духовним стрижнем, який пронизує вірш «Любіть Україну». Поет глибоко переконаний, що людина, байдужа до своїх національних святинь, буде такою ж байдужою і до культурних надбань інших народів. Рядки його вірша стали своєрідною формулою патріотизму:

Не можна любити народів других,

Коли ти не любиш Вкраїну!..

Звертаючись до молоді, поет пристрасно закликає її:

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.

Гаряче-зболені рядки Сосюриних віршів через роки й десятиліття перегукуються з поетичними рядками українських письменників, що страждали і мучились за щастя і свободу України. Понад сто років тому Тарас Шевченко промовив слова, сповнені невимовної ніжності і болю:

Свою Україну любіть.

Любіть її…. Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

І як відповідь на цей заклик пролунало Сосюрине:

Всім серцем любіть Україну свою —

І вічні ми будемо з нею!

З рук Сосюри та його літературних побратимів естафету любові до Батьківщини прийняли їхні поетичні спадкоємці — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський і багато-багато інших.

Про любов і повагу до В. Сосюри, про неперервність культурних, патріотичних традицій говорить у своєму вірші «Заповіт Сосюри» Іван Драч:

Ми любим її — карооку таку

В мільярдному морі пшениці.

Де сонце лежить, мов дитя в сповитку.

Де вічні ширяють зигзиці.

Поете мій! Клятвою гордо клянусь

Слова ці знаменом нести до загину.

Слова ці вишневі з запечених вуст:

«Любіть Україну! Любіть Україну!».

Глибоко турбувала В. Сосюру доля рідної мови. Вирісши у російськомовному оточенні, знаючи і шануючи російську мову, він завжди відчував, що у його жилах тече козацька кров, що його призначення поета і громадянина — боронити українську мову, українську культуру.

Перу поета належить ряд віршів про рідну мову. «Солов’їною» називає він її у вірші «Любіть Україну». З великою синівською любов’ю говорить Сосюра про красу й силу рідного слова в поезії «О мово моя!». Вірш закінчується щирими проникливими рядками:

О мово вкраїнська!.. Хто любить її.

Той любить мою Україну.

Болісними були роздуми поета про долю української мови та її народу. Дні і ночі, писав він, минали в «безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. І ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю…».

Гнівно відкидає Сосюра твердження деяких псевдовчених про те, що український народ — двомовна нація і що найкраще для нього — швидше злитися з російським народом, російською культурою. «У мене серце обливається од гніву й обурення на цих людей», — пише він у своїй книзі «Третя Рота».

Трагедію рідного народу, у якого було вкрадено і мову, і культуру, й історію, поет сприймав як свою особисту трагедію, і з-під його пера зринали гіркі рядки:

Ходою гнівною блукаю

В своїм краю чужинцем я,

Пожаром очі застилає

Мені трагедія моя.

Один із віршів Сосюри про рідну мову, який називається «До брата», не увійшов до жодної з відомих збірок поета і був надрукований лише наприкінці 80-х років. Написаний 1960 р., він став своєрідною відповіддю тим, хто звинувачував українців у національному безпам’ятстві, хто не вірив у здорові сили народу:

Невже народ мій мову губить!

? Не вірю я! Це не народ!

Окремі люди.

Вірш має оптимістичну, життєствердну кінцівку:

Я вірю в тебе, моя маги.

Мій Бог, що дивиться з висот.

В народів інших старцювати

Повік не буде мій народ!

Ні, наша мова не загине,

її не знищать сили злі!

Ти власним світом, Україно,

Сіяти будеш на землі.

У поезіях «Як не любити рідну мову», «Я знаю силу слова» поет закликає пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ», говорить про могутню силу художнього слова. Ніжне і гнівне, сповнене любові до Вітчизни і ненависті до ворогів, це слово є гострою зброєю в руках митця, і його обов’язок — використовувати цю зброю лише на благо людям, на благо рідному народові.

Твори Володимира Сосюри пронизує глибока віра в те, що український народ знайде в собі сили відродитися, посісти гідне місце серед інших народів світу. Ця віра допомагала йому жити, долати сумніви і вагання. Не можна без хвилювання читати натхненні слова поета: «Я вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився Богові».

Справжній патріот України, В. Сосюра зазнав у своєму житті багато горя. Його цькували і замовчували, піддавали моральним тортурам і переслідували. Він мучився, страждав, помилявся і знову виходив на вірний шлях. І завжди на цьому страдницькому шляху поетові незгасною зіркою світила його прекрасна вишнева Україна.