Поетична спадщина Д. Павличка. Твір 11 клас

Хто голодував, той ніколи не викине в сміття шматок хліба. Хто пройшов пекло війни, не буде співати гімнів кривавому богу Аресу. Кому затикали рота, відбираючи останній скарб, рідну мову, ніколи не забуде цього, він, як дзвонар у набат під час пожежі, буде скликати людей до захисту рідного слова. Таким дзвонарем був Дмитро Павличко.

Син лісоруба, бідний селянський хлопець, що народився на картопляному полі і не мав надії ні на що, крім важкої праці, нужди та знущань, Дмитро Павличко зустрів вересень 1939 року як визволення. Тому що тепер він міг здобути освіту українською мовою, тому що до народу прийшли книжки українські, тому що вже не було соромом і вироком – бути українцем у чужій державі. Ніколи не міг поет забути про це. Добра третина його спадщини – зізнання в любові українській мові:

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга.
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.

Скарб, що предки захистили у вогні і пронесли через віки поневірянь – ось що таке для поета рідна мова. Павличко відчуває її силу, знає, що вона повинна жити на людських вустах:

Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні –
Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Любов до України, українського слова була в Павличка не показна, не офіційно-святкова, а справжня, вистраждана. Це був той самий хліб життя, від якого його відривали в дитинстві. Тому він не міг спокійно бачити, як легко люди зрікаються своєї суті:

Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.

Хто з корисливих почуттів пристав до сильнішого, зрікшись свого, не матиме ні щастя, ні поваги:

Чужинця шани ждатимеш дарма –
В твій слід він кине сміх погорду!

Багато поетів оспівувало природну красу України. Та ніхто, як Павличко, не сказав, що осліпнути й не бачити золотих ланів, сріблястих тополь, вишневих садків краще, ніж оглухнути і не чути українського слова:

А глухоти не зможу перенести.
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемошу, співи солов’я.
Дивитися на радощі, обнови.
Та материнської не чути мови –
Ото була б загибель – смерть моя.

Дмитро Павличко не сприймається однозначно. Багато рис у його творчості зараз не сприймає нове покоління. Він писав про партію і Радянський Союз, про Сталіна. Але яскрава особистість поета переважує історичні хиби, а палка, невтомна любов до України робить його співробітником вічних «прорабів духу» .