Поет гармонії і краси
Поезія Тютчева — одне з найдорожчих надбань російської класичної літератури. Поезія Тютчева сповнена думки, але він був насамперед художником. Він палко любив життя. Радісним прийняттям життя наповнені вірші «Я помню время золотое», «Нет моего к тебе пристрастья», «Еще земли печален вид…», «Весна», «Весенние воды», «Весенняя гроза».
І в той же час саме природа, на думку поета, — вище блаженство людини. Тютчев володів рідкісно живим і безпосереднім почуттям природи. Поет охоче вдавався до уособлень:
Не то, что мните вы, природа:
Не слепок, не бездушный лик —
В ней есть душа, в ней есть свобода,
В ней есть любовь, в ней есть язык.
Тютчева прийнято називати «співцем природи». Через звертання до неї нерідко розкривається світ людської душі у всьому багатстві переживань. Так, вірш «Фонтан» виражає характерну для Тютчева думку про одночасну велич і безсилля людського розуму.
Тютчев багато в чому ліричний поет. Крім розкішних картин природи, його перу належать чимало віршів, присвячених високому почуттю кохання до жінки. У більшій частині з них автор старанно приховує свого адресата. Вірші «О, как убийственно мы любим», «Последняя любовь», «Не говори: меня он, как и прежде, любит», «Предопределение», «О, не тревожь меня укорой справедливой», «Сияет солнце, воды блещут» присвячені Олені Олександрівні Денисьєвій, «останньому коханню» поета.
О, как на склоне наших лет
Нежней мы любим и суеверней…
Сияй, сияй, прощальный свет
Любви последней, зари вечерней!
Полнеба охватила тень,
Лишь там, на западе, бродит сиянье,
Помедли, помедли, вечерний день,
Продайсь, продайсь, очарованье;
Пускай скудеет в жилах кровь,
Но в сердце не скудеет нежность…
О ты, последняя любовь!
Ты и блаженство и безнадежность.