Поема “Сон” Тараса Шевченка — нищівна суспільно-політична сатира на самодержавство. Твір 9 клас

Страдницька доля Тараса Шевченка є частиною долі багатостраждальної України. Шевченко – це символ чесності, незламності, самовідданої любові до Батьківщини і священної ненависті до її ворогів. Таким лютим ворогом рідного народу великий поет вважав насамперед самодержавну Росію.

У блискучій поемі-комедії «Сон» ліричний герой уявно пролітає над Україною, Росією, може зазирнути у будь-який куточок неосяжної імперії. Що він там бачить?

Летим. Дивлюся, аж світає,

 Крій неба палає,

 Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Такою ідилічною картиною розпочинається поема. Цей чудовий пейзаж виступає жахливим контрастом до розповіді про «зелений рай» – вакханалію кріпосництва. Там

Латану світину з каліки знімають,

А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

 Єдину надію! в військо оддають.

Під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків – справжнє пекло, колами якого поет проводить і читача.

Ліричний герой не побачив «раю» на Україні і полетів далі аж у Сибір. Картина Сибіру в творі не випадкова, а закономірна і глибоко вмотивована. Відомо, що Сибір займав важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних ворогів. Сибіром лякали поміщики кріпаків, і в народі він асоціювався з каторгою, мукою, царським деспотизмом. Тарас Шевченко осуджує деспотію і прославляє героїв, які «тяжко караються» в неволі. Образ «катованого вольнодумця», «сміливого борця за свободу» (Іван Франко) є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.

Незабутнє враження справляє остання частина поеми, у якій зображено столицю Російської імперії – Петербург. Тут зосереджувалась уся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її «неситий», тобто сатрап.

Пролітаючи над Петербургом, оповідач бачить типовий міський «пейзаж» часів царювання Миколи Тормоза, як називав його Шевченко в своєму «Щоденнику». Муштрувалися війська і золотом виблискували численні церкви. Далі оповідач побачив тьму «панів пузатих» «в серебрі та златі», нажитому сльозами кріпаків. Вони аж «потіють і товпляться, щоб найближче стати коло самих». Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності, порядності. Цар «вдарять або дулю благоволять дати», а для них це вже свято. Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами царя і цариці. Особливо яскраво це показано в гротескній сцені, названій Іваном Франком «генеральним мордобитієм». Усі епізоди, зображені в поемі, ведуть читача до висновку, що самодержавна система не має права на існування, бо вона антилюдяна.

Кобзар далі показує, що серед російських царів Микола І не виняток. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І та Катерина II. Тому Петро І у поемі Шевченка змальований так саркастично. Полемізуючи з Пушкіним, який наголошував на прогресивній ролі Петра в історії Росії, Шевченко змальовував його як царя-деспота, «ката» українського народу, «людоїда», «лукавого», що будував свою столицю на кістках і крові козаків.

Цей вражаючий твір Тараса Шевченка завжди вчитиме все нові і нові покоління українців цінувати волю, свободу, боротися з будь-якими проявами зла і насильства.