Поема «Сон»– комедія чи трагедія? Твір 9 клас
Тарас Григорович Шевченко –чудовий лірик, епік та публіцист, визначна постать в українській літературі. Поема «Сон», написана в 1845 році, – один з творів, які треба вивчати особливо ретельно. Вона поєднує в собі риси сатири, фантастики, широких історичних узагальнень. Шевченко назвав «Сон» комедією, але чим глибше вчитуєшся в рядки твору, тим зрозуміліше стає, що від цієї комедії лишається один тільки крок до найжахливішої трагедії.
«У всякого своя доля і свій шлях широкий», – цим афористичним виразом починається поема. Згідно з традицією української полемічної літератури Шевченко намагається викрити основні, на його погляд, гріхи сучасних людей: зажерливість, підступність, нечесність, жорстокість. Висновок, якого доходить автор у пролозі до поеми, такий:
Усі на сім світі –
І царята і старчата –
Адамові діти.
Шевченко користується давнім і перевіреним способом. Автор зауважує, що все описане йому наснилося: саме так робили вже давні сатирики, намагаючись уникнути переслідувань. І сон Шевченка є віщим.
Політ дає змогу Шевченкові бодай уві сні ще раз побачити рідну землю. Пейзаж, змальований автором, викликає спокій і замилування. Але душі поета сумно: цей чудовий край гноблять недобрі люди.
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе? –
запитує Шевченко, проте це запитання залишається без відповіді.
Куди ж летить уражена жорстокістю й несправедливістю світу душа? Туди, де «кругом бори та болота, туман, туман і пустота», де куються день у день кайдани, де випита з України кров обертається на червоне золото – у Петербург. А по дорозі до столиці авторові доводиться бачити страшне й символічне видовище: каторжників, які видобувають золото.
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє, –
таким поет побачив імператорський Санкт-Петербург, місто, яке є уособленням зла, деспотизму й сваволі. Мандрівник потрапляє зрештою до царського палацу. «Так от де рай!» – із справжнім сарказмом зауважує Шевченко. Невидимість допомагає герою побачити Миколу І з дружиною:
Аж ось і сам,
Високий, сердитий.
Виступає; обок його
Цариця небога.
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога.
А ось і ті, хто за царською вказівкою вершать долю мільйонів людей: «Мов кабани годовані – пикаті, пузаті!»
Автор змальовує кумедну, але й відразну сцену: цар б’є в пику найстаршого з вельмож, той б’є меншого, а той ще меншого і так далі. Зрозуміло, що останнім того ляпаса одержить селянин-кріпак, безправна й нещасна людина.
Через прийом сну Шевченкові вдалося розширити художній простір твору і зобразити дійсність у гротескних формах.
Автор мандрує столицею, роздивляючись її пам’ятки. Ось Петропавловська фортеця – «мов та швайка загострена». Ось «на коні сидить охляп» – той, хто, власне, і заснував це місто й цю державу. І чуються голоси козаків, яких зганяли в багнюку й примушували будувати новісіньку столицю для навіженого царя:
І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав.
Пронизливий ранок знаходить мандрівника на вулиці. Учорашня царська гулянка скінчилася, та й що бідакам з неї? Он поспішають «на труд» убогі, муштруються москалі… А де ж той, що ніколи йому, бідолашному, й у пику заїхати? У його імператорської величності похмілля:
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве, ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів…
Невидимий автор спостерігає за усамотненим імператором: «Де ж ділася медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний» . Справді, без усіх своїх прислужників «пузатих» , челяді та москалів цар безпомічний, мов кошеня. Адже саме на них тримається його влада. Тут Шевченко передусім демонструє пустку, яка панує не тільки в небі над петербурзьким багновищем, а й у душі самодержця.
…Не своє розказав вам,
А те, що приснилось, –
так завершується поема «Сон» .
Трагедія, яку автор намагався подати в сатиричному забарвленні, – так можна охарактеризувати поему «Сон» . У кожному епізоді крізь нашарування фантазій проглядають реальні риси тогочасної Російської імперії: пригніченість слабких, раболіпство сильних тощо. До того ж дається взнаки важке насліддя недавньої історії імперії. Слід зазначити, що ця сатира досягла своєї мети: поема «Сон» разом із деякими іншими творами Шевченка стала приводом для ув’язнення поета. Можна сказати, що це загальна доля багатьох творів, де автор насмілився сказати Правду, саме правду з великої літери.