«Ой ты Русь, моя родина кроткая, Лишь к тебе я любовь берегу»

Мелколесье. Степь и дали.

Свет луны во все концы.

Вот опять вдруг зарыдали

Разливные бубенцы.

Тот, кто видел хоть однажды

Этот край и эту гладь,

Тот почти березке каждой

Ножку рад поцеловать.

С. Єсенін

Як навчитися розпізнавати істинну поезію від підробок, що підряджаються під неї?

У поезії справжній завжди є якась несподіванка, поетичне відкриття, самобутнє, неповторне світовідчуття живої шукаючої душі. Така поезія завжди зближує, об’єднує людей, і кожен із нас, таких різних, відчуває в ній щось своє.

Вірші Сергія Єсеніна, мені здається, не залишають байдужим нікого, їх можна почути з уст різних людей, іноді — тих, від кого цього зовсім не чекаєш. Напевно, тому, що вони торкаються того чистого, щирого, дитячого і таємного, що є в кожному з нас. Слова «любов до батьківщини», «рідна природа» настільки затерті, що вже майже не сприймаються, але коли читаєш Єсеніна, із них ніби відпадає лузга, і наново відчуваєш біль і якусь сумну ніжність:

Край ты мой заброшенный,

Край ты мой, пустырь,

Сенокос некошеный,

Лec да монастырь…

…Уж не сказ ли в прутнике

Жисть твоя и быль,

Что под вечер путнику

Нашептал ковыль?

Його вірші, особливо ранні, за своєю мовою, образним ладом, настроєм нагадують народні пісні. Сергій Єсенін був сином рязанського селянина, і світ «золотой бревенчатой избы» із дитинства був йому рідним. У цьому світі усе злите воєдино: праця, свято, віра і побут — перетворений у буття, і усе одухотворене і наповнене теплом і радістю життя:

Мать с ухватами не сладится,

Нагибается низко,

Старый кот к махотке крадется

На парное молоко.

Квохчут куры беспокойные

Над оглоблями сохи,

На дворе обедню стройную

Запевают петухи.

А в окне на сени скатые,

От пугливой шумоты,

Из углов щенки кудлатые

Заползают в хомуты.

Єсенін, закоханий у поля і ліси, у своє сільське небо, у тварин і квіти, відчував, як і селянин, який живе на землі, пов’язаний із цією землею, травою, березами кровними узами. І тому в його віршах, як і в давніх піснях і «бабусиних казках», у хат, дерев, цвітів, коней, вітрів — чутливі людські душі.

О красном вечере задумалась дорога,

Кусты рябин туманней глубины.

Изба-старуха челюстью порога

Жует пахучий мякиш тишины…

…Тихо в чаще можжевеля по обрыву

Осень — рыжая кобыла — чешет гриву…

Дивовижний за несподіванкою, свіжістю погляду і ніжністю один з перших єсенінських віршів:

Там, где капустные грядки

Красной водой поливает восход,

Клененочек маленький матке

Зеленое вымя сосет.

Дерева в нього перетворюються у звірів, а його звірі — це «меньшие наши братья», у яких теж свої думи і турботи, радості і страждання. Коні задумливо слухають вівчарський ріжок, корова теребить «грусть соломенную», кішка біля вікна ловить лапою місяць, «по- байроновски»… собачонка встречает лаем у ворот». А як вражає його знаменита «Песнь о собаке»:

…покатились глаза собачьи

золотыми звездами в снег.

Ніхто з поетів до Єсеніна не писав про тварин із такою ніжністю і співчуттям.

М. Горький сказав про нього: «Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створений природою винятково для поезії, для вираження невичерпного «суму полів», любові до усього живого у світі і милосердя, що — найбільше — заслуговує людина».

І коли Єсенін говорить про батьківщину, Русь, то здається, що це усе про те ж — про «усе живе», про швидкоплинність і радість життя.

Образ батьківщини, Росії складається з дрібних штрихів-рисочок: «березовое молоко по равнине», «хати — в ризах образа», дід «с берестяной клюкой» і святий Микола, який«в лапоточках», російський край обходить, босяк-бурлака, що йде «проселочной дорогой, молясь на копны и стога».

Можливо, така Русь здається занадто милостивою й покірною, але поетові дорогий і цей її образ:

Если крикнет рать святая:

«Кинь ты Русь, живи в раю!»

Я скажу: «Не надо рая,

Дайте родину мою».

В той же час Єсенін, пильно вдивляючись в образ рідної землі, усе гостріше усвідомлює її занедбаність і затурканість, і у віршах усе виразніше проступає смуток і неясна бурлацька туга:

Устал я жить в родном краю

В тоске по гречневым просторам,

Покину хижину мою,

Уйду бродягою и вором.

…А месяц будет плыть и плыть,

Роняя весла по озерам,

И Русь все так же будет жить,

Плясать и плакать у забора.

Цей сум, то світлий, умиротворений, то болісний, назавжди залишився в його віршах про Росію. Вся його поезія стала признанням у любові до батьківщини, ніжною піснею про неї.

У 1917 році в єсенінську поезію вривається «вітер революції», і поет вітає його, вітає нову Русь. Він чекав від революції здійснення мрії про «мужицький рай», вільне, сите, щасливе життя на землі. Але потім прийшли страшні 1919—1920 роки.

В одному з листів Єсенін писав: «Зворушує мене… тільки смуток за миле рідне звіряче, що відходить, і непорушна сила мертвого, механічного… Мені сумно зараз, що історія переживає важку епоху умертвіння особистості як живого, адже йде зовсім — не той соціалізм, про який я думав». Наочним дорогим образом села, яке вимирає, стало для Єсеніна маленьке «червоногриве лоша», яке надумало наздогнати поїзд:

Милый, милый, смешной дуралей,

Ну куда он, куда он гонится?

Неужель он не знает, что живых коней

Победила стальная конница?

За руйнуванням сільської «блакитної Русі» Єсенін побачив і відчув руйнацію гармонії з природою, того грунту, із якого виросла вся національна російська культура.

На тропу голубого поля

Скоро выйдет железный гость.

Злак овсяный, зарею пролитый,

Соберет его черная горсть.

Не живые, чужие ладони,

Этим песням при вас не жить!

Только будут колосья — кони

О хозяине старом тужить.

Будет ветер сосать их ржанье,

Панихидный справляя плач.

Скоро, скоро часы деревянные

Прокричат мой двенадцатый час!

Він щиро намагався прийняти нову, радянську індустріальну Росію, звинувачував себе в тому, що «юность светлую мою в борьбе других я не увидел», був готовий, «задрав штаны, бежать за комсомолом». Про це маленькі поеми «Возвращение на Родину», «Русь уходящая», «Письмо к женщине», «Русь советская». І усе ж поет почуває себе тут уже чужим, зайвим, викинутим з життя:

Моя поэзия здесь больше не нужна,

Да и, пожалуй, сам я тоже здесь не нужен.

Він нікому не дорікав у своїй трагедії, готовий був усе прийняти і простити, але стати поетом «соціалістичних перетворень» просто не міг за своєю суттю:

Отдам всю душу октябрю и маю,

Но только лиры милой не отдам…

.. .У вас иная жизнь, у вас другой напев,

А я пойду один к неведомым пределам,

Душой бунтующей навеки присмирев…

І, йдучи, він передав нам усю свою чисту, пронизливу, безкінечну любов «стране березового ситца», свою незвичайну щирість і людяність.