Осуд насильства людини над людиною в «Думі про Марусю Богуславку»

З давніх-давен на нашу Вкраїну нападали іноземні загарбники. Вони спустошували міста і села, вбивали, катували, забирали в полон людей. Життя полонених було нестерпним.

В «Думі про Марусю Богуславку» зображено життя «бідних невільників» у Туреччині:

… у тій-то темниці пробувало сімсот козаків…

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

Полонені живуть у нестерпних умовах. Але понад усе інше їх примушує страждати сум за Батьківщиною, а також те, що вони повністю втратили з нею зв’язок:

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за

день тепер?

Але в думі підіймається ще одна проблема — доля жінки-полонянки. Маруся Богуславка вийшла заміж за султана і навіть стала мусульманкою. Чоловік довіряє їй ключі. Але жінка не може бути щасливо на чужині, бо надзвичайно сумує за батьком та матір”ю, за рідним містом Богуславом, за християнською Україною. Однак і повернутися додому вона не може, бо в Туреччині живе її чоловік, якого вона, мабуть, вже полюбила.

Мені здається, що в «Думі про Марусю Богуславку» народ висловив щире співчуття всім полоненим, які змушені страждати на чужині, і осудив насильство людини над людиною.