Орися – втілення ідеалу української дівчини (За оповіданням П. Куліша “Орися”). Твір 6 клас
Орися – донька сотника Таволги, слава про неї ішла по всій Україні. Хто бачив її, той казав, що “вона краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце”. Не один козак, побачивши сотниківну, ходив, мов неприкаяний.
Орися була дитиною слухняною й сумирною, доброю й чуйною. Батькове серце раділо, що виросла в нього така красуня, але часом і сумувало над її долею. Як складеться її життя? Якого чоловіка їй Бог пошле? Часто сотник, ось так міркуючи, говорив дівчині: “…Не хотілось би мені оддавать тебе в руки сивому дідові: зв’ялить тебе, ревнуючи, як вітер билину в полі. Ой, не хотілось би оддать тебе й за молодого шибайголову, що не поживе довго без степу да коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зоставить горювати з дітоньками!”
А Орися росла собі безтурботно, “як та квітка в городі”, господарювала, як бджілка, товаришувала з дівчатами-наймичками й звеселяла батькову господу.
Одного разу наснився дівчині віщий сон: побачила вона у сні матір-покійницю, яка пообіцяла своїй доньці швидке й щасливе заміжжя. І дуже швидко судилося цьому сну справдитися. Попросила Орися в батька дозволу поїхати разом з дівчатами до Трубайла, щоб випрати білизну. Поїхав з ними й старий козак Грива, який ще з дитинства виховував пана сотника, ходив з ним у походи та так і залишився в його родині.
Біля Трубайла почула сотниківна старовинну легенду про кохання та золотих турів. Настільки вразила дівчину ця легенда, що вона навіть трохи злякалася, коли побачила біля річки парубка. Сподобався він Орисі, закохалася вона з першого погляду, але не зрозуміла цього. Лише сум і жаль охопили її серце, коли почула красуня, що їде той козак свататися: “І жаль їй було, сама не знає чому, що він їде свататься. М’якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця…”
Як же здивувалась дівчина, коли побачила цього парубка на своєму подвір’ї. “…У серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала”. Саме до неї приїхав він, миргородський осавуленко, отаман сотні, саме її хотів узяти за дружину, саме той, кого вона покохала з першого погляду. З великою майстерністю Куліш описує заручини своєї героїні, що нагадують казку: “Чи ж багато наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли – се вже не наше діло розказувати”.
Автор підкреслює душевну щирість дівчини, слухняність, повагу до старших, сором’язливість і працелюбність. Саме тому Орися є романтичним ідеалом, втіленням найкращих рис і моральних чеснот української дівчини.