Образи повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Твір 10 клас

У нашій школі дехто з учителів намагається призвичаїти своїх учнів до критичного мислення, до пошуку інформації, яка не лежить на поверхні, а прихована за словами й учинками людей. З огляду на це й хочеться розглянути образи повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Відомо, що у творах Нечуя-Левицького майже немає позитивних образів українських селян. Чому? Пригадується діалог між сусідами в шинку, коли чоловіки за чаркою скаржаться на горб на дорозі, на якому поламалося безліч возів, але жоден селянин не розкопав того горба. Усі вони поглядають один на одного: хай хтось почне, а тоді і я якусь лопату кину. Ця дрібновласницька психологія характерна не лише для героїв твору, а й для більшості українців і в XIX, і в нашому XXI столітті. Письменник у повісті звернув увагу на цей суспільно небезпечний чинник, що має корені не лише в окремих сім’ях, а поширюється на все суспільство.

Омелько Кайдаш — звичайний селянин. Тяжка робота виснажила його сили. Омелько дуже працьовитий, він не сидить без діла, завжди щось майструє. Його праця та золоті руки дали змогу сім’ї не бідувати: сини й дружина добре вдягнені, мають святковий одяг, живуть у доволі просторій хаті; поле й город достатньо великі, адже Омелько мав змогу наділити старшого сина окремим господарством. Та разом .з тим Омелько мав ваду, яка нівелювала всі його добрі якості: батько великої родини постійно заходив у шинок, де пропивав ледь не весь свій заробіток. Зрозуміло, що пив Омелько не сам, поряд із ним завжди були інші чоловіки, але ніхто з них жодного разу не зупинив п’яницю, не нагадав йому про його обов’язки та елементарну совість. І знову діє неписане правило багатьох українців: моя хата скраю. Не зупиняє Омелька й те, що він, як здається, глибоко віруюча людина: регулярно відвідує церковні служби, поститься, забороняє синам вживати сороміцькі слова. Усе життя Омелько боявся втопитися, а помер саме у воді.

Маруся Кайдашиха, дружина Омелька, замолоду довго служила в панів; навчилася добре готувати, там же вона виробила в собі звичку зверхньо дивитися на людей, які, на її думку, бідніші за неї чи не такі вправні у хазяйстві. Та з багатіями жінка була улесливою, могла й низько поклонитися, і промовчати. Від панів вона набралася чогось солодкого, аж нудного. Та коли Маруся починала сердитися, з неї спадала та солодка оболонка, і жінка лаялася й кричала на весь рот. Кайдашиха оббріхувала старшу невістку, не давала продиху молодшій, і жодна сусідка і слова не сказала на захист молодих жінок, не зупинила потік бруду, що зривався з язика видроокої свекрухи. Мова, пересипана вульгаризмами, пліткування, злість на своїх домашніх знищує враження про Марусю як про матір, жінку, працьовиту хазяйку. Вона стала прикладом для свого старшого сина Карпа, який виріс насмішкуватим, вередливим, сердитим. «Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові», — підкреслює автор. Та і яким він міг вирости поряд з матір’ю, яка не зуміла виховати сина у повазі до старших?

Лаврін, молодший Кайдашенко, на відміну від старшого брата Карпа, спершу видається добрішим і поетичнішим. Парубком він не бере участі у сімейних чварах, але не стоїть осторонь. Коли Мотря спекла глевкий хліб, Лаврін зліпив коника з нього, ніби жартома плюнув на купку буряків і квасолі, коли невістка кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Я не думаю, що ці жарти були аж такі безневинні, бо вони мали зачепити Мотрю за живе. А вже коли Лаврін сам зробився хазяїном, то тоді він і виявив свою справжню натуру, що формувалася в сім’ї, де батько багато років пиячив, а мати не добирала слів у спілкуванні і з рідними, і з сусідами. Лаврін і Мелашка перейняли форму спілкування в родині і вже нічим не відрізнялися від Кайдашихи, Карпа і Мотрі.

Євген Гуцало назвав повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» «ареною людських пристрастей». Лихо, що отруює кожен день життя Кайдашів, — це духовна роз’єднаність, невміння слухати й чути найрідніших людей, черствість, егоїзм членів родини.

Повість «Кайдашева сім’я» — це твір про повсякденне життя селян без прикрас і перебільшення. І в XIX, і в нашому XXI столітті не одна сім’я живе так, як жили герої твору класика української літератури. Змінити щось у житті родин здатні тільки самі члени цих сімей, а повість Нечуя-Левицького може стати інструкцією, як не треба будувати стосунки між рідними людьми.