Образ України у творчості А. Малишка

Коли читаєш поезії Андрія Малишка, відразу постає перед тобою образ України — тієї найріднішої в усьому світі землі, яка була і колискою, і ненькою, і помічницею, і розрадницею. І тоді ти розумієш, що поет належить саме до таких людей — люблячих і безмежно відданих своїй Батьківщині. Тому не дивно, що уся творчість Андрія Малишка — гімн вдячного сина рідній Україні, а її образ посідає в його віршах одне з найпочесніших, найвизначніших місць.

Батьківщина… Промовляєш це слово і бачиш безкрайні лани, щедрі врожаї, синьооку височінь і лагідну посмішку матері. Це все образ рідної України. Андрій Малишко бачив ні з чим не зрівнянну красу нашої Батьківщини, і з-під його пера виходили вірші- перлини, лилося «пісенне злото», яке прославляло, возвеличувало Вітчизну. У кожному рядку вчувається глибока синівська вдячність:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

Ми бачимо ліричний образ дорогої Вітчизни, яка зростила, як мати, нове покоління молодих людей і відкрила простори для розвитку освіти, культури, техніки. Це вірш «Батьківщині». Разом з тим у ньому, як пересторога, звучить мотив захисту рідної землі, заклик до пильності, до борні «за ці врожаї й тихі трави, за людей гартованої слави, за Вітчизну…» Малишко виражає тверду віру в незламність, непоборність українських людей і від імені народу заявляє:

Рідну, добру, у крові умиту

Я тебе нікому не віддам!

Якими близькими для нас усіх стають ці слова, бо нас єднає саме вона — рідна земля, яка для людини- патріота є найголовнішим у світі. І тому поет продовжує думку про велике значення Батьківщини для людей, говорячи, що це «наша правда і любов».

Мотив оборони Вітчизни звучить і з уст колгоспного бригадира Хоми Метелика, колишнього наймита, який серцем відчуває силу врожаю, що зростає:

За налив зернини,

За пшениці дорідної краси —

Ти кров свою загубиш до краплини,

Але землі ції не віддаси…

Ця ж тема продовжується й у циклі «Україно моя». У центрі — дорога і рідна Україна, окупована ворогом, сплюндрована війною. Її образ викликає священний гнів і обурення, кличе до помсти. Спогади про рідну хату, про матір, про мирне довоєнне життя в рідному краї, розмови з Дніпром і Києвом, згадки про Шевченкову гору, героїчну історію, про Батия, Наливайка, Залізняка породжують глибокі почуття вірності і патріотизму. Поет проникливими, щирими словами звертається до України:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Гортаючи сторінки поетичних збірок Андрія Малишка, я бачу, що через усю його творчість проходить найдорожчий для поета образ України. Після війни для нього це квітучий, рідний край, що піднявся з попелу та руїн; його неможливо не любити. І повертається поет думкою знову й знову до дідівської хати, до матінки-землі:

Чому, сказати й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

Андрій Малишко був і залишився вірним сином України, вдячним сином. У хвилини радощів та горя він не забував про рідну землю, завжди хотів бачити її щасливою, вільною. Заради цього поетові не шкода було ані сил, ані навіть життя. У години розлуки з Україною Малишко безмірно страждав, тужив, тому й порівнював себе з буселом:

Не смійтеся, я теж на бусела схожий

Такою ж любов’ ю до отчого дому.