Невмирущість кохання в баладі «Тополя»

З усіх балад Тараса Шевченка мені найбільше сподобалась «Тополя». Глибоко хвилює доля щирої, чистої душею дівчини — героїні цього твору.

Здається, типова подія для тих часів:

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила,

Пішов та й загинув… —

Але серце болить, коли уявляєш собі ту дівчину, що сподівається дочекатися коханого, хоча вже «минув і рік, минув другий — козака немає». Дівчина «сохне, як квіточка», «білим світом нудить». Її кохання таке сильне і щире, що навколишнє здається їй могилою без коханого. Ніхто не розуміє цього горя. Мати незважаючи на протести доньки, хоче нищечком віддати її заміж за старого, багатого чоловіка. Але дівчині краще померти, ніж піти за нелюба. Від самогубства її зупиняє лише страх «душу згубити». Але дівчина страждає так сильно, що зважується піти до ворожки. «щоб поворожити: чи довго їй на сім світі без милого жити?». Просить вона тільки одного:

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

Щоб додому не вернулась…

Зілля ворожки зробило диво — закохана дівчина стала тополею, назавжди ствердивши ідею невмирущості справжнього кохання і краси вірності.