Невмирущість духовної краси людини (за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”). Твір 10 клас

«Лісова пісня» Лесі Українки посідає виняткове місце не лише у творчості поетеси, а взагалі в усій українській літературі початку XX століття. Звернувшись у своєму творі до вічного, невичерпного джерела – фольклору рідного краю, вона сягнула справжніх верховин драматичного мистецтва.

У 1911 році на Кавказі за кілька днів Леся Українка написала «Лісову пісню». Була тяжко хвора, температура сягала 38, але жага творчої праці не давала спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга,- отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати… Отак я писала «Лісову пісню».

Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у цій драмі-казці, яка розказує про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою. «Не ріж! Не убивай!»- застерігає дух лісу – Мавка людину, яка посягає на первозданність природи. «Лісову пісню» наскрізно проймає філософська заглибленість у проблеми людського буття.

У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку – «весна ніколи так ще не співала…». Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія – цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

У другій дії – зміліло озеро, «очерет сухо шелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тихо плаче лісовичка, плаче й природа: «…починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай». Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається – між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.

На противагу Лукашеві ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення.
«Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», – ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці».

В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.

Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.

Проза життя глушить у Лукаша прекрасну мрію, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.

Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь- якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу – через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення. Пройшовши через це, вона стає мудрою, бо пізнає смисл свого буття. А якщо й загине, то краплинка мудрості, придбана у цій боротьбі, залишиться людям.