Мої міркування над рядком В. Я. Брюсова

Вокруг талантливые трусы

И обнаглевшая бездарь!..

И только вы, Валерий Брюсов,

Как некий равный государь…

І. Северянин

Мені здається, що поезія Валерія Брюсова стоїть якось особняком від основного потоку «срібного століття». І сам він, як особистість, різко відрізняється від сучасних йому поетів. Він весь міський, кубоподібний, жорсткий, із хитринкою, і дуже вольова людина. Цей портрет виник у мене після читання мемуарів про нього і різноманітних літературознавчих статей, де його ім’я так чи інакше фігурувало. Його не любили, як О. Мандельштама, Вяч. Іванова, І. Северянина, К. Бальмонта. У ньому, певне, не було чарівності особистості. Як, утім, немає чарівності в міському пейзажі. Я впевнена, що на будь-яке, нехай найкрасивіше місто, ніхто не гляне з таким розчуленням, як на сільський пейзаж. Брюсов — поет міста. Він почуває себе в місті, як риба у воді. Він стояв на чолі поетів-символістів і їхнього журналу «Вєси». У кожному номері вміщував бойові і серйозні статті.

Але при всій своїй урбаністичній натурі Брюсов зображував місто трагічним простором, де здійснюються темні і непристойні справи людей: убивства, розпуста, революції і т. д.

Вірші Брюсова перегукувалися з віршами надурбаніста В. Маяковського. Брюсов писав:

Ах, не так ли Египты, Ассирии,

Римы, Франции, всяческий бред, —

Те империей, те утлее, сирее, —

Все в былом, в запруду, в запрет.

Так в великом крушеньи (давно ль оно?),..

Брюсов намагається пророкувати падіння і руйнацію міст як порочного простору, але в нього це виходить гірше, ніж у Маяковського або, наприклад, Блока.

За Брюсовим, як відомо, усе життя волочився темний хвіст різноманітних пліток і чуток. Він з’являвся в най гучніших за своєю славою ресторанах, мав романи з відомими дамами. За часів нових революційних перетворень у місті настало досить незатишне і тривожне життя, злидні були скрізь. Але Брюсов ставився до цього з властивим йому сарказмом. Недарма у свій час було написано:

Прекрасен в мощи грозной власти

Восточный царь Ассаргадон,

И океан народной страсти,

В щепы дробящий утлый челн.

У поезії Брюсова місто невіддільне від його особистості, і в трагедійності міста насамперед відчувається трагедія самого автора, для якого нерідко трагедії перетворюються у фарс:

Вновь я хочу все изведать, что было,

Ужас, и скорбь, и любовь!..

Мені здається, що відобразити трагедійний світ сучасного міста Брюсову вдалося найповніше в його знаменитому циклі віршів «У стінах»:

Словно нездешние тени,

Стены меня обступили.

Думы былых поколений!

В городе я как в могиле.

Здания — хищные звери

С сотней несытых утроб!

Страшны закрытые двери:

Каждая комната — гроб!

Або ще:

Мы дышим комнатною пылью,

Живем среди картин и книг…

Брюсова гнітило міське життя, як неприродний стан людини, але це була його доля. Він помер на самоті, серед цих безмовних, холодних, ненависних йому стін. Він зрадив свої ідеали, підкоряючись молоху більшовизму. Але сучасні читачі вдячні цій людині і поету за те, що він своєю творчістю створював епоху «срібного віку», епоху блискучих досягнень російської поезії.