Моє відношення до Тетяни Ларіної
Образ Тетяни, створений Пушкіним в «Євгенії Онєгіні», має не менше значення, ніж образ Онєгіна. Пушкін намагався показати тип, здавалося б, звичайної російської дівчини, провінційної панночки, алев той же час дивовижно привабливої і поетичної.
Тетяна зовсім не красуня, про що Пушкін прямо говорить:
Ни красотой сестры своей,
Ни свежестью ее румяной
Не привлекла б она очей.
Це ж підкреслюється і в останній главі, де ми бачимо Тетяну вже петербурзькою знатною дамою, «байдужою княгинею, неприступною богинею розкішної величної Неви», «законодавицею зал». Проте Пушкін не забуває нагадати: «Ніхто б не міг її прекрасною назвати».
Але в той же час вона, сидячи за столом поруч із «блискучою Ніною Воронською», знаменитою петербурзькою красунею, нічим не поступалася їй. Очевидно, ця принадність була не в її зовнішній красі, а в її щиросердечній шляхетності, розумі, простоті, багатстві духовного змісту. Пушкін навмисно назвав свою героїню простонародним ім’ям Тетяна і тим самим увів його в літературу.
Тетяна росте в сім’ї дикою, самотньою, неласкавою дівчинкою, яка не любить гратися з подругами, по більшості заглиблена в собі, у свої переживання. Допитлива, вона намагається зрозуміти своє оточення і свою власну душу і, не знаходячи відповіді на свої питання в старших — матері, батька, няньки, шукає їх у книгах, до яких вона мала пристрасть з самого дитинства і яким звикла вірити беззаперечно. Про життя, про кохання вона звикла узнавати з прочитаних романів. У них же вона шукала відображення своїх власних переживань.
Навколишнє життя, середовище сільських поміщиків, їхніх дружин і дітей мало задовольняло її вимогливу душу, її допитливий розум. У книгах вона бачила інше життя, більш значне і багате подіями, інших людей, більш цікавих; вона вірила, що таке життя і такі люди не вигадані автором, а існують насправді, і була впевнена, що і вона, може, колись зустрінеться з такими людьми і поживе таким життям.
Не дивно, що, побачивши в перший раз Онєгіна, так разюче несхожого на всіх знайомих їй молодих людей, Тетяна прийняла його за героя роману і закохалася в нього.
Вона кохає палко і вирішує написати Онєгіну своє наївно-зворушливе освідчення в коханні. Сувора, різка відмова Онєгіна розкриває їй очі на дійсний стан речей, але чим далі, тим менше вона розуміє Онєгіна і його вчинки. І її улюблені романи вже не допомагають їй.
Випадково Тетяна потрапляє в кабінет Онєгіна і бачить його книги, на які з жадібністю накидається. Ця література зовсім не схожа на її сентиментальні романи. Читаючи ці твори, Тетяна відкрила в них інший світ, вони допомогли розібратися в душі Онєгіна, але вона робить поспішний висновок про схожість Онєгіна з відлюдкуватими, холодними, розчарованими у всьому героями прочитаних нею книг. Вона вважає, що він просто копіює модних героїв. Це не так, звичайно, але Тетяна твердо переконана в правильності свого висновку, і це робить її становище безнадійним: вона не може розлюбити Онєгіна, але в той же час знає, що ця людина не варта її кохання. Це є однією з причин її відмови Онєгіну.
Але, побачивши його, змученого хворобою, Тетяна розуміє хибність своїх поспішних висновків, починає вірити в щирість почуття Онєгіна. Тетяна і зараз кохає Онєгіна і вірить у можливість щастя з ним, але рішуче відмовляє йому. Тетяна свідомо, по добрій волі, вийшла заміж за людину, яку не кохає, і дала йому слово бути вірною дружиною. Нехай вона тепер розуміє, що це була помилка з її боку, що вона діяла необачно і страждати через цю помилку повинна вона сама, але почуття обов’язку бере в ній верх над усіма її почуттями.
Моє відношення до Тетяни можна висловити словами Пушкіна: «Прошу простить: я так люблю Татьяну милую мою!». Її цілісність, уміння підкоряти усі свої дії почуттю відповідальності, нездатність до обману, до угод із своєю совістю роблять її образ таким привабливим. Можливо, вона Не завжди вірно розуміє свій моральний обов’язок, можливо, у даному випадку, вирішуючи свою долю і долю Онєгіна, вона і схибила, — але вона сама бачила в цьому свій обов’язок і, отже, так тільки і могла поводитися.