“Моя душа — це храм чи купа цегли?” (за романом Олеся Гончара “Собор”)
Півтори тисячі років стоїть на пагорбах красень Київ — столиця моєї рідної України. А привело мене сюди бажання уклонитися великому українському поету Т. Г. Шевченку. І коли я ходила по цьому місту, мене вразила архітектурна споруда Софіївського собору. Цю споруду не змогли зруйнувати ні орди нападників, ні стихійні лиха, ні німецькі бомби. Бо я зрозуміла, що це не тільки цегла, а витвір людської думи, розуму і натхнення.
І не міг не описати все те, що відбувалося навколо цієї архітектурної пам’ятки, український письменник-новатор Олесь Гончар. Своїм твором він дає відповідь читачам, що таке собор у “Соборі”. Ми знаємо, що собор — це християнський храм, сюди приходять люди, щоб очистити свою душу. Храм цей просвічує людину, як рентген, просвічує розум, душу, — все те, що іноді вона хоче приховати. Собор постає як чудо, як диво довершеності народної архітектури, історичної пам’ятки культури. Він був споруджений січовиками. Собор — це духовність, добро, краса, сама чистота. Все це ми сприймаємо через образ Миколи Баглая. Але йому протистоїть Володька Лобода. У 50 —60-х роках двадцятого століття, на жаль, почалося руйнування соборів, храмів, духовності. Цю руйнуючу силу і показано в образі Володьки. Він мріє на місці зруйнованої культурної пам’ятки збудувати комерційний магазин, що буде приносити йому прибуток.
Коли про це зло почули люди, кожен хотів щось узяти і сховати до найкращих часів, щоб потім знову повернути. Тоді Вірунька, Леся-фронтовичка, Костя — сліпий танкіст, всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться про честь, сумління, про саму суть духовного існування.
Руйнівників стали називати “сволоцюгами”. Собор для Миколи — це Дніпрова сага, діброви і плавні, як велична ріка, це велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. Але як усі прогресивні люди, так і Олесь Гончар вірив у ті часи, коли знову почнуть будувати, творити диво-собори, храми, церкви.
Собор — те незвичайне диво, що “ніколи не кінчається і не переводиться”.
І ось я живу в 1997 році. Це час оновлення, очищення нашої душі.
Мрія Олеся Гончара, нарешті, здійснилася. На пустелях, на старих місцях знову з’являються храми-собори, церкви. Мені від того легко, прекрасно.
Роман “Собор” О. Гончара став у боротьбі з деспотією разючою зброєю, яка не просто призвела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. Україна стала соборною.