Мовчати й гинути…» (Образ Желткова в повісті О. Купріна «Гранатовий браслет» ). Твір 11 клас
Кохання… Що воно таке? Де воно? Чи є воно? Чи реальний образ Желткова?.. Такі запитання виникли в мене після читання повісті О. Купріна «Гранатовий браслет» . Відповісти на ці запитання дуже важко, практично неможливо, тому що будь-які можливі відповіді правильні й водночас невірні. Не можна довести протилежне людині, упевненій у тому, що кохання немає. І марно говорити про неповторність цього почуття людині легковажній. Але я все ж хочу висловити свою думку з приводу реальності чи ірреальності образу Желткова. Можливо, більшість буде заперечувати, але це мій погляд на кохання, моє бачення цього почуття.
«Я не винний, Віро Миколаївно, що Богу було завгодно послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас» , – так почав свій лист Желтков. Кохання – щастя… Так, величезне щастя, але за відповідних обставин. І головне з них – взаємність, без взаємності величезне щастя перетворюється на велике горе. Чи щаслива людина, яку «не цікавить у житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей» , для якої щастя полягає тільки в якійсь одній людині? Я вважаю, що ні. Думаю, не можна жити так, не можна тільки страждати й мріяти про кохану, але недоступну жінку. Життя – гра, і кожний із нас зобов’язаний зіграти свою роль, устигнути це зробити за такий короткий час, устигнути стати кимось, але ні в якому разі не залишитися байдужим до всього, крім неї, єдиної, прекрасної.
Желтков думає, що це його доля – кохати до нестями, але без взаємності, що від долі неможливо втекти. Якби не це останнє, то він, безсумнівно, намагався б щось робити, тікати від приреченого на смерть почуття. Ось ті слова, котрі доводять, що Желтков усвідомлював свою приреченість страждати й мучитися від нещасливого кохання: «Подумайте, що мені залишалося робити? Утекти в інше місто? Усе одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас… солодким маренням» .
Так, я вважаю, що потрібно було тікати. Тікати без повернення, не прощаючись. Поставити перед собою далеку мету й зануритися з головою в роботу, у подолання перешкод на шляху до цієї цілі. Необхідно було змусити себе забути своє божевільне кохання. Необхідно було хоча б спробувати уникнути його трагічного фіналу.
Проте, незважаючи на сумну розв’язку, герой Купріна щасливий. Він уважає, що кохання, яке освітило його життя, – це справді прекрасне почуття. І я вже не знаю, чи таке воно наївне й безрозсудне, це кохання? І, можливо, дійсно воно варте того, щоб віддати за нього своє життя й бажання жити? Адже воно гарне, як місяць, чисте, як небо, яскраве, як сонце, постійне, як природа. Саме таке лицарське, романтичне кохання Желткова до княгині Віри Миколаївни, яке поглинуло всю його істоту. Желтков іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Да святится имя Твоє» .
Неможливо без сліз читати ці рядки. І незрозуміло, чому сльози котяться з очей. Чи то просто жалість до нещасного Желткова (адже життя могло б бути прекрасним і для нього), чи то захоплення красою великого почуття маленької людини.
Таким чином, Купрін створює образ людини, яка може знайти щастя в трагедії, у стражданні, утвердивши таким чином самовіддану красу кохання, чистота якого незалежна від зовнішніх обставин, вірність якому стає змістом життя.
Тема кохання – одна з центральних тем у творчості Купріна. У його повістях кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає нагороди, але заради якого можна здійснити будь-який подвиг, піти на муку і навіть померти. Ніякі життєві розрахунки і компроміси не повинні його принизити. «Мовчати й гинути» – от девіз героїв О. Купріна. Не знаю, правильний він чи помилковий, але знаю, що ще не раз маю повернутися до творів письменника, зустрітися з його незвичайними героями, адже в наш непростий час так приємно заглибитися у світ люблячих і безкорисливих людей