Мотиви лірики П. Тичини. Твір 10 клас

Цей поет був настільки обдарованою людиною, стільки встиг зробити, що іншому б і половини вистачило на все життя. Тичина вільно володів п’ятнадцятьма мовами, був талановитим музикантом, композитором, записував народні пісні, малював гарні картини… Та в нашій душі він лишився перш за все великим поетом, одним із незрівнянних українських ліриків, відкривачем нових форм та тем.

Мотиви лірики Павла Тичини досить чітко групуються у декілька основних тем. Це природа України, її таємничий зв’язок з душею поета; кохання з його щастям та тривогою; доля понівеченої України й тривога за її майбутнє; цінність морально-етичних застав у душі людини; трагедія людяності у часи кривавих змін історії. На цих основах поет тче візерунки невимовної краси, пронизуючи серця всіх людей, чуйних до поезії.

У першій збірці «Сонячні кларнети» основним настроєм було оспівування нового життя, видіння світлого майбутнього, яке постає за димом та кров’ю боротьби, сонячними кларнетами гукає до людей, надихаючи їх надією. У віршах поет сміливо ламає звичні ритми, знаходить несподівані рими, добиваючись враження, як від музики:

Арфами, арфами –
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами перлами
Закосичена.

Змальовуючи нові часи, що настали для України, Тичина звертається до космічно-євангельських образів:

Ой що в Софійському соборі
Заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби – янголи у небі пролетіли.
Ой там збиралися під прапори,
Під соняшні ще й сині:
Не буде більше пана у вільній Україні

Романтика революції осмислюється поетом як космічна весна, велике оновлення людства. Гинуть герої, але їхня смерть світла, сповнена глибокого сенсу. У поезії «На майдані коло церкви…» простір розширюється, площа, невелика і запилена, стає місцем, де руками простих людей твориться історія.

Натхненно лунають і ці рядки:
Одкривайте двері –
Наречена йде!
Одкривайте двері –
Горобина ніч!
Коні, люди і хорали
Стали…

Революція порівнюється з Нареченою, з Богоявленням, євангельські паралелі постійно зплітаються з буденністю.

Та недовго триває таке піднесене сприйняття революційних подій. Замість урочистого панування щастя й справедливості ллється кров, брат ріже брата, люди заплуталися у прапорах та гаслах, і невідомо, де правда. З болем бачить поет, що тепер
Звір звіра їсть.

Він благає:

Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв.
Але хіба то є жертва, коли
Звір звіра їсть?

– Не прокидайся, мати…

Як не змінювалися погляди Тичини на історичні події того часу, турбувало його найбільше одне: доля України. У вірші «Скорбна мати» Богородиця іде полями українськими, шукаючи розп’ятого сина, і плаче над долею цієї святої землі:

Проходила по полю…
І цій країні вмерти?
Де Він родився вдруге, –
Яку любив до смерті?

Янголи на небі не чують плачу Матері, відвернувся зір небесний від України. Але не може вмерти ця земля, бо «вкраїнські прапори вгорі – мов сонце над степами».

Природа батьківщини дає спочинок утомленій, засмученій душі поета. Навіть до коханої не звертається він так пестливо-лагідно, як до дерев, квітів, туманів та зірок:

Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!

Коли кохання охоплює серце, усе навкруги співає, усе відгукується поетові: інтимна лірика Тичини сповнена відчуттям розчиненості у природі, єдності кохання із світовим перебігом життя. Один з найніжніших віршів, в якому Тичині вдалося відтворити самі звуки весняної ночі, це «Ви знаєте, як липа шелестить…»:

Кохана спить, кохана спить.
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить.
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Тичина – один з основоположників сучасної української поезії. Він багато вніс у розвиток і оновлення поетичної техніки, збагатив поезію новими темами і новим поглядом на звичні речі. Найбільшим внеском була, є і буде людяність його лірики, високий гуманізм, що відбився у багатьох віршах, у таких, наприклад, рядках:

Ізнову беремо Євангеліє, філософів, поетів.
Людина, що казала: убивати гріх!
– на ранок з простріленою головою.
І собаки за тіло на смітнику
гризуться.

Так не повинно бути, знає Тичина. Він, хто багато пережив і мислив, має право «замість сонетів і октав» сказати:

Прокляття всім,
прокляття всім,
хто звіром став!