Майстерне змалювання рідної природи та заклик до її збереження (за збіркою «Мисливські усмішки»). 11 клас

Кожна людина на Землі, на мій погляд, любить ті місця, де вона народилася чи провела майже усе життя. Бо це її рідний край, де знайома кожна рослина, де затишно бути навіть на самоті. Павло Губенко, більш відомий як Остап Вишня, теж дуже любив природу. Він вирушав на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, запашними сінокосами, зеленими луками, бузковими надвечір’ями та бездонно-спокійними озерами. Його приваблювали сріблясті нічні роси та ніжно-рожеві світанки. І він передавав своє захоплення красою рідної природи у циклі ліричних гуморесок «Мисливські усмішки».

Віє неповторною чарівністю від цих чудових гуморесок, сповнених безмежної любові до усього живого. «Поет полювання» не вміє стримати своїх почуттів і так описує незрівнянну красу рідної природи, що хочеться відразу залишити місто й податися у ліси чи на озера. Здасться, кожне дерево в Остапа Вишні має душу живу, наділене рисами і почуттями живої людини. Не дивно, що в його гуморесках навіть «дика качка любить упиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать…».

У «Мисливських усмішках» майстер сміху з любов’ю вимальовує високохудожні картини рідної природи, не стримує щирого захоплення нею, показує її могутність і красу. Він наголошує на тому, що той, хто сміє підняти на неї руку, у кого не болить серце, коли знищується її краса, — заклятий ворог. Остап Вишня запитує: «Чи не від того наші птахи й тварини дикі, що дехто з нас сам «дикий»? І тут же закликає усіх людей «взятися за охорону нашої чарівної природи: і птахів, і звірів, і садів, і лісів…».

Невтомні герої-мисливці з гуморесок автора теж дуже кохаються у рідній природі. Усім відомо, що коли людина йде на полювання, вона обов’язково має за мету принести звідти якусь здобич. Але, виявляються, є такі мисливці, для яких здобич — не головне. Для них найкращим є відпочинок на природі, де вони відчувають себе вільними від якихось зобов’язань, вони не стримують їхнє покликання бути єдиними з усім, що населяє нашу Землю. Ці мисливці не хочуть нікого вбивати, тому обов’язково запізнюються і на вечірню «зорьку», і на вранішню. Краще вже заснути у копиці пахучого сіна чи слухати дотепні вигадки своїх друзів. Ці мисливці «люблять тихі вечори над озерами», «чують ніжний шелест очеретів», розуміють «крик бугая на болоті», вміють почути навіть ледве чутний плескіт на озері, який «в їхнім серці одгукується трепетними перебоями». Читаєш рядки про таких мисливців і стає тепліше на душі, бо розумієш, якщо кожен мисливець буде хоч трохи схожий на цих фантазерів, наша рідна природа у надійних руках. Адже жодного разу ще не було, щоб хтось з них вбив живе створіння — краще принести качку з базару. І нехай вона не зовсім буде схожа на справжню дику качку, або навіть взагалі не схожа — не в тому справа. Справа у тому, що природа і ми — діти єдиної планети, яка теж хоче жити, а не втрачати своїх улюбленців, хоче вірити, що ми не будемо один одному робити боляче і занапащувати чужі життя. Мені до вподоби усміхнені обличчя мисливців, впевнених у собі та у своїй любові до рідної природи. Недарма з собою на полювання вони беруть усіляку всячину, щоб тільки добре провести час, вдихаючи на повні груди свіже повітря, задивляючись на чудові краєвиди та намагаючись не нашкодити живим істотам.

Жодного рядка немає в усмішках Вишні, де було б описано, як мисливці стріляють у беззахисних тварин чи птахів. Тільки самі лише згадки про полювання інших чи веселі побрехеньки про власні полювання у минулому. Та невідомо, чи були вони взагалі. Адже розумієш, що багато вигадок у розповідях Івана Петровича про свого надзвичайного гордона, «який одного разу став на стоику в густій ліщині на вальдшнепа», а через рік знайшли від нього лише кістяк, який стояв з піднятою правою лапою. Не менш «правдоподібними» є й побрехеньки Петра Івановича, який дуже пишався своїм собакою Флейтою, який ганяв вовка по два місяці. А якщо згадати розповіді Пилипа Федоровича і байки про старого бухгалтера…

Немає кінця й краю веселим побрехенькам мисливців-фантазерів, як немає кінця безмежній любові їхнього автора до рідної природи. Любити її — значить жити повним життям, берегти її — берегти самого себе від лихоліття, невдач та хвороб. Я пишаюся, що був у нашій літературі такий невтомний захисник рідної природи, ліричний «поет полювання», який зміг і нам передати свою велику любов до усього живого.