Людина і природа в поезії Максима Рильського

Довге літературне життя Максима Рильського можна порівняти з невтомним підйомом альпініста до вершини. Рильський працював невтомно і безперервно, піднімаючись до високої простоти у поезії. Допомагала йому і надихала його любов до рідної природи і віра в людину.

Найвища краса відносин природи і людини — у праці хлібороба і садівника, тих, хто «садить паростки кленові, хто діброви молоді ростить». Точність і майстерність поета допомагають йому відбирати скупі, але дуже виразні деталі для змалювання картин природи. У шедеврі «На білу гречку впали роси» всього вісім рядків створюють чудовий ліричний настрій суму й надії. Вечір відкривається у згасанні шумів, звуків:

На білу гречку впали роси,

веселі бджоли одгули,

замовкло поле стоголосе

в обіймах золотої мли.

Спогад про кохання співзвучний цьому тихому вечору, такому ж трохи сумному і ніжному. Поет не сподівається побачити чи почути кохану, і тільки у серці безгучно продзвенять пісні. Цей вірш по праву ввійшов у скарбницю української лірики.

Одним-двома словами Рильський може змалювати картину, створити настрій. Тільки один рядок:

Яблука доспілі, яблука червоні! —

і ми вже в осінньому саду, і пахощами п’янких яблук сповнене повітря, і синіє передвечірнє небо.

А як по-дитячому щиро й відкрито, з самих глибин душі, зривається зізнання:

Поле чорніє. Проходять хмари,

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари…

Земле! Як тепло нам із тобою!

Краса землі сплітається з красою кохання, з красою душі, праці. Доки літають ластівки і кохають люди, буде обертатися стара земля, буде щасливий поет Знов і знов відкриває він для себе і для нас, як необхідні нам і берези, і верболози понад Дніпром, і «ніжна отрута» солов’їного співу, і люди, яких ми зустрічаємо і втрачаємо, але пам’ятаємо все життя.