Людина і природа в поезії Максима Рильського

Максим Рильський — поет, вчений, громадський діяч — один з титанів української культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, ясне світосприймання — все це було притаманне йому. Щирість — це безперечна властивість М.Рильського. Він міг помилятися. Помилятися — це, як відано, взагалі людська риса, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою.

Його перша книжка “На білих островах” цікава, по-перше, як контраст більшій частині подальших книг поета. Ранні поезії частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика “настроїв”. У першій книжці у поета ще не було власних слів для відтворення картин природи. І “білі острови”, і квіти, і птахи були там якимись абстрактними поняттями. Пізніше вони стають конкретними: замість квітів взагалі з’являються біла гречка, скошене просо, яблука. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає “веселим”, і з вуст поета злітають незвичні раніше для нього слова:

Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя.

Правда, цей “дух життя” — поки що поняття хитке. Одна з його ознак — незмінність. Літо гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучливих мух, над усім цим ніби зупинився* час: зелений літній день розлігся на землі наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев напівсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. В цей час завдання мистецтва поет хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах. Але книжковий серпанок, що окутував живу дійсність, розтанув, і в усіх його змінах і суперечностях постало життя.

Природа, як і раніше, близька і люба поетові. Він уважно читає її книгу і знаходить на кожній її сторінці образи-символи, що зміцнюють його віру в життя.

Ось картина весняного перельоту журавлів, за якими поет стежить з київської вулиці. У стрункому льоті журавлиного ключа він вбачає алегорію, що відбиває творчі прагнення людей:

Летить одважний, мудрий проводир,
І всі рівняють літ свій по ньому,
І знає всяк мету свою й дорогу.

У весняному цвітінні життя особливо гостро і яскраво сприймає поет усі явища навколишньої дійсності, її найдрібніші деталі. М.Рильський вміє з незначних, звичайних фактів робити узагальнення, пов’язувати мале з великим, особисте із суспільним:

Я казав синкові, що цвіте Вкраїна,
Бо вона — країна у Країні Рад,—
І пливла у далеч біла павутина,
І сміялось небо, як блакитний сад.

При великому вмінні розкривати узагальнені ідеї, Рильський — і в цьому його індивідуальна особливість — цінує “очарування милих дрібниць” і вміє відтворювати його. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що повторюється й стає звичним. А тим часом з таких деталей складається велике “почуття життя”. Хто вміє так відчувати світ, тому вже не потрібні “бригантини”, “коралові рифи”, бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вогненний промінь сонця,— стають прекрасними, такими ж, як прозорі бабки, що весною вилітають на поверхню води, як весняний метелик, який пролетів, подібний до сухого листячка. Ніяких прихованих думок немає в цих образах Рильського, і вони збагачують наше світосприймання, примушують повніше й ширше дивитися на дійсність.