Любов до рідної землі, до рідного народу у творчості Андрія Малишка. Твір 11 клас

Любов до рідної землі, до рідного народу у творчості Андрія Малишка
Гарячою любов’ю до землі, повагою до сільської праці, чарівної української природи пройнята поезія Андрія Малишка. Про що б не писав поет, яких би «далеких орбіт» не сягала його художня думка, він завжди мислив образами, пов’язаними з життям і працею села, землею і природою. Зерно, колос, урожай, хліб, земля, праця – для нього це символи глибокого загальнолюдського змісту.

В ім’я майбутнього своєї Батьківщини, вільної праці, свободи і щастя наші воїни під час Великої Вітчизняної війни звершували подвиги, борючись проти ненависного фашизму. Грудка рідної землі, яку проніс біля свого серця фронтовими дорогами герой «Балади про колосок», була для нього втіленням «малої» і «великої» Вітчизни, її часткою. І зерно, що проросло в грудці від крапель крові бійця та тепла його товаришів, – символ перемоги життя над смертю. У спогадах про рідну землю в поезії «Жива легенда» бійці черпали натхнення і несхитну віру в перемогу над ворогом. Їм так мало треба було для щастя:

Лиш неба цвіт, і посміх немовляти,
І хліб, і труд, і золото ріллі…

Але найкраще тема любові до рідної землі, до рідної України пролунала в поемі «Це було на світанку». Прототипами героїні – Докії Петрівни – стали прославлена ланкова Ганна Кошова і рідна мати поета. Односельці цінують Докію Петрівну «за життя її світле й труди небувалі», за багаторічну натхненну працю на землі в злагоді з її законами, турботу про добробут рідного села. Вона – любляча і дбайлива мати, співчутлива і добра людина. Весь сенс свого життя бачить у служінні народові, рідній країні. Як із живою, дорогою істотою, розмовляє стара селянка з землею, сповідається перед нею і прощається:

Й нема мені краю, як ниві врожаю,
Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
Вмила потом і колосом заколосила.

З любов’ю Андрій Малишко називає землю «зореносицею», «моєю красою», «сонячною любов’ю», «доброю і щедрою матір’ю» для всіх, хто на ній трудиться. Як до живої, звертається до неї поет, просить відділити йому «від своєї любові хліба і рясту», «світлого полум’я без пожару».

Поезія Андрія Малишка – це гімн землі, її щедрості, багатству, красі, художнє осмислення ролі землі в житті людини і людства. В природі особливо захоплює його те, що створене «серцем багатим», розумом і працею людини: безмежні лани пшениці, ниви біло-рожевої гречки, «огнепоклонники»-соняшники, яблуневі сади і квіти. Рослин і птахів поет наділяє людськими рисами. Дуб наділений силою й могутністю, береза – жіночою чистотою, калина і тополя – вірністю і красою. Природа для Андрія Малишка «храм і майстерня», невичерпне джерело «красивого й корисного». Вона надихає людину на працю, робить її добрішою, благороднішою, дає їй естетичну насолоду, лікує.

Як не спиться вночі, встань і вийди до вранішніх зір;
Затамуй свої рани, візьми в своє серце неспокій
І поглянь за Дніпро, за мереживо долів і гір,
Де стоїть він і кличе на кручі старій і високій,-
радить у поезії «Київ» Малишко.

Його поезія – це і багата духовна скарбниця. Поет ненавидить і гнівно картає егоїстів, користолюбців, «кар’єристове сите двомордіє», «чорні серця й барабанні шкури» міщан, окозамилювачів, які заради слави і власної вигоди готові продати батька й матір, поступитися інтересами народу.

Ідеалом поета є людина вірного слова і чесного діла, доброго серця й багатого духовного світу, борець проти «скупості чорної», «ситої захланності», гуманіст, який з бідним ділиться «шкоринкою напополам».

Поезія Андрія Малишка, співучого жайвора українського народу, вірного друга хліборобів, усіх людей праці, утверджує світ справедливості, «де доброта живе – а злу нема ходи».