Конвульсії і загибель «маленької людини» у тенетах знеособлених, відчужених сил (за новелою Франца Кафки «Перетворення»)
«Перетворення» я прочитала місяця зо два до того, як ми почали вивчати творчість Франца Кафки. Не стану критися, мене вразив сюжет його твору. Щось подібне я зустрічала, мені здається, тільки одного разу, коли зіткнулася з творчістю Едгара По. І на мене справило враження не стільки саме перетворення, скільки подробиці, із якими автор описав його. Йому вдалося настільки вдало передати відчуття героя, його почуття, поведінку, що я зуміла уявити себе в ролі жахливої комахи. Страхітливість, кошмар, у який перетворилося його тихе і спокійне життя, пройшли перед моїми очима, як кінострічка фантастичного фільму.
Але є деталь, яку мені не вдалося запримітити при першому читанні новели. Я не побачила найголовнішого — тієї «моралі», яку намагався донести до читача письменник. Адже це те, з чим я і мої сучасники зштовхуються кожну годину, щохвилини. Це трагедія «маленької людини».
Так, Греґор Замза був «маленькою людиною». І він жив своїм «маленьким щастям». У нього була сім’я. У нього була сестра, яку він любив і цінував. У нього була, нарешті, ціль у житті — накопичити грошей для того, щоб сестра вступила до консерваторії. Але трапилася біда. Раптово, ранком звичайного дня він усвідомив, що його, Грегора, уже немає. Вірніше, що він уже не він… І зникає усе: зникає любляча сім’я, робота, ціль життя — усе, для чого він жив, за що боровся. Він став безпомічним. Тепер він не може заробляти гроші, не може говорити, погано себе почуває. Але не в цьому його трагедія. Він залишився один, один у цілому світі, — це трагедія героя. У кожного з нас є люди, яких ми любимо, є люди, які нас люблять, є люди, які нам необхідні і яким необхідні ми. У Грегора Замзи теж були такі люди, але з ним трапилося нещастя, і усі відвернулися від нього.
Дуже тяжко відчувати, що ти не такий, як усі, і тому навіть родичі відвертаються від тебе. Боляче усвідомлювати, що ускладнюєш і робиш нестерпним життя близьких. Але ще болючіше думати, що вони ненавидять тебе, не бажаючи навіть бачити потворну істоту.
От як Франц Кафка описує фізичні страждання свого героя: «…Грегор — будь що буде — втиснувся у двері. Один бік його тулуба піднявся, він навскіс ліг у проході, один його бік був зовсім поранений, на білих дверях утворилися потворні плями…» Автор дуже докладно описав знущання батька над бідною істотою, у яку перетворився його син. І мені здається, що, описуючи фізичний біль свого героя, письменник намагався показати моральну катастрофу свого нещасливого героя. Я думаю, що не на дверях утворилися ці «потворні плями», а в чистій душі Грегора відкрилися невиліковні рани. І не тіло героя обливалося кров’ю, а душа, яка розуміла й у той же час відмовлялася зрозуміти поведінку батька, сестри і матері.
Але от, нарешті, сім’я звільнилася від каменю, що топив її. Грегор помер. Чи було це ударом для близьких? Чи тяжко було усвідомити смерть одного з членів сім’ї? «Ну от, — сказав пан Замза, — тепер ми можемо подякувати богові», — така реакція батька на повідомлення про смерть сина. Чи нормально це? Бездушно? Жорстоко? Франц Кафка добився своєї цілі. Кожний читач задумався над цими питаннями. І знайшов для себе єдину вірну відповідь. Я теж знайшла її: кожна людина повинна постаратися зробити хоча б кого-небудь із своїх близьких по-справжньому щасливим, подбати про долю кого-небудь, крім себе. І тоді, я вірю, менше буде на нашій планеті «маленьких людей», сліз і трагедій самотністі.