Коли була війна? (за оповіданням Г. Тютюнника «На згарищі»)
Чи пам’ятаємо ми, коли почалася Велика Вітчизняна війна? Чи пам’ятаємо, якою ціною дістав народ перемогу в цій війні?
Дійсно, з уроків історії ми пам’ятаємо, що з 1941 по 1945 роки радянський народ пройшов через важкі випробування та неймовірні страждання. Але ж сьогодні ми знаємо про події тих буремних років лише з розповідей старих людей, з книжок та кінофільмів. Іноді до школи запрошують ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вони вже зовсім старенькі. Так мало з них лишилося живими.
Нещодавно я познайомився з оповіданням Григора Тютюнника «На згарищі». Цей твір могла написати тільки людина, яка на власні очі бачила страхіття війни. Шляхами війни пройшов і головний герой оповідання Федір Несторович. Цей чоловік знав війну зовсім не за фільмами: він героїчно бився з ворогом, щоб скоріше визволити рідну Україну. В одному з боїв був поранений у ногу, переніс ампутацію. Довелося Федору Несторовичу вчитися ходити на милицях.
Після війни ця скалічена й самотня людина пішла викладати історію до школи. Спілкуючись з дітьми, Федір Несторович побачив, що не всі уявляють, яким лихом була війна.
Навіть на запитання про початок війни вчитель не отримує відповіді. Діти не знають цього. Це викликає біль у душі Федора Несторовича. Свою перемогу радянський народ здобув ціною великих втрат. Але Сталін і його оточення відібрали в народу його перемогу, витравили з людської пам’яті імена справжніх героїв. Колишнім воїнам дісталася не дуже велика шана. Можливо, саме тому школярі не знали дати початку війни, не знали її героїв. Заростають бур’янами цвинтарні стежки. Люди майже не відвідують могил загиблих рідних та близьких. Письменник зауважує: «Недовго жила стежка після того, як забули її люди». На очах Федора Несторовича чиниться тяжкий гріх: споконвічна традиція українського народу шанувати померлих забувається. Отже, забувається історія сім”ї, народу, нації. Невеселу картину змальовує автор: «Хрести на цвинтарі майже всі попідгнивали й попадали, а ті, що залишалися, вщерть заросли бур’яном і чагарником».
Страшна річ — безпам’ятство. Забуття могил предків свідчить в першу чергу про відсутність людського милосердя. Не відвідують люди й живих. Ось самотній Макар, що живе біля цвинтаря. У нього було дев’ять душ сім’ї. Старші сини загинули на фронті, захищаючи Батьківщину, а дружину з малим сином на очах Макара розірвало бомбою. Чоловік доживає в «непомірно великій хаті», чекаючи на смерть-визволительку.
Федір Несторович і Макар мають скалічені долі. Після війни було дуже багато таких людей. Їх залишаться все менше, але й зараз немало хворих, немічних, або просто самотніх людей. Ми не маємо права забувати тих, хто заради нашого щастя в буремні воєнні роки жертвував своїм єдиним, від Бога даним життям. Сьогодні ми маємо не тільки вільну країну й мирне небо, але й світлу пам’ять про загиблих. Вічна слава й вічна пам’ять героям!