Ідея національно-визвольної боротьби за самостійну Україну в поезії П. Куліша

Я не поет і не історик — ні!

Я — піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою.

П. Куліш

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадським діячем.

Творчість і громадська діяльність П. Куліша — неоднозначна, суперечлива. «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій, окрім цінного, було багато схибленого, багато суперечностей…» — так відгукнувся про нього І. Франко в «Нарисі історії української літератури до 1890 року».

Внесок П. Куліша в українську культуру та літературу вагомий і безперечний. Літературна творчість Куліша була різноманітною і за своєю тематикою й жанрами. Та, як слушно зазначав І. Пільчук, «найзначнішою в літературній спадщині Куліша є проза». Ще молодим в історичному нарисі «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького» (1843 р.) П. Куліш висловив жаль з приводу занепаду нашого національного життя, втрати історичної пам’яті, що вже само по собі є трагедією. У 1846 р. Куліш публікує «Повість про український нарід». У цьому творі читаємо: «Україна могла б стати самостійною, коли б не зрада української шляхти і не московська політика». У1863 р. у львівській газеті «Слово» надрукований лист Куліша «Голос з України». «Москва, — писав автор, — горне під себе не тільки всю Русь, а й усю Слов’янщину… Москалі забули, що ті їх академії, якими вони так пишаються, заснували київські академіки. У Москві світло знань засвітили ми». Друга теза цього «листа» — єдність українських земель: «Україна єдина — заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а уЛьвові тау Бескидах голос чути. Застогне Галицька Русь, а понад Дніпром у людей серце болить».

Від П. Куліша вимагали зректися національних патріотичних переконань. Письменник категорично відмовився і відповів на це чотирма творами: поемою «Іродова морока», поезією «Три брати», публіцистичними статтями «Герценів дзвін» та «Гадки про святкування осьмих роковин Шевченкової смерті». То була відповідь, гідна великого сина великого народу. «Два потужні деспоти — лях і москаль — роздерли Україну навпіл. Це лукава політика, це наруга над правом. Скільки крові вицідив москаль з України!» Цей же мотив містить вірш «Три брати».

Новим спалахом протесту проти російського шовінізму були вірші збірки «Хуторна поезія». Уже перший з них — «Історичне оповідання» — є протестом проти варварського московського насильства над Україною. А у вірші «На незабудь року 1847» цареві Миколі І дано таку убивчу характеристику:

Свободи ворог, ворог жизні,

Ти був великий душогубець,

Катюга розуму і мраколюбець.

Далі в «Слов’янській оді» Куліш розвінчав панславізм — найреакційніший вияв російського шовінізму. Царська імперія з її ненаситним експансіоністським устремлінням постає у вірші велетенською тюрмою народів:

Обманщице, кого ти не лестила,

Кому м’яких не слала ти перин?

Ще мало ти людей занапастила,

Що вірили обіцянкам твоїм?

Святою ти себе провозгласила

І небеса під себе осягла,

А на землі — твоя нечиста сила

Слов’янську кров сторіччями лила.

Трагічна доля України, мільйони полеглих, замучених, закатованих тільки поглиблюють цей сум:

Ой по тих могилах, у гору високих,

По тих гробовищах, у землю глибоких,

Лежить мого роду без ліку.

Про ці жертви ніхто з українців не повинен забувати:

Нехай знають на всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

Кров мільйонів українців не повинна бути пролитою даремно. Поет вірить, що Україна, «безсмертна мати», воскресне, «встане з домовини і засяє знову духом предковічним».

Ці поезії підносять національну свідомість українців, відроджують нашу національну гідність, без якої не може бути суспільного поступу. Рабам творчі злети невідомі, тільки вільна, національно свідома людина здатна злетіти на верховини життя.

У поезії «Святиня» автор сумує з приводу того, що «довго, довго на Вкраїні сонечко не сходить», і мріє, щоб «знов Україна садом процвітала», «щоб росла в боях кривавих українська доля». На думку поета,

Немає для серця

Більшої утіхи,

Як пишатись славним родом

Вовіки і віки.

Велику роль відводить автор українській мові як одному з чинників національної свідомості. Наприклад, у віршах «До рідного народу», «Єдиний скарб у тебе — рідна мова» та «До Ганни Барвінок»:

Так, ми на те у наш убогий мир прийшли,

Щоб мову з мов людських, скалічену, забвенну,

З народних уст узять і в перло возвести.

Своє призначення українця і письменника Куліш вбачав у тому, щоб відродити українську націю і українську мову, виховати свідомих громадян.

Хутір, селянське землеробське життя стає для Пантелеймона Куліша основою цілісного існування людини. Протиставляючи хутір якомусь іншому способу існування, він працю протиставляє розбишацтву, ледарюванню, порядок — анархії, освіту — неуцтву. Хутір означає цивілізацію й культуру землеробства, культуру побуту. Хутір — це бастіон утвердження всього національного: мови, звичаїв, обрядовості. Так, основною ідеєю знаменитих кулішівських «Листів із хутора», збірки памфлетів, стає ідея розвивати українство, його культуру і свою національну цивілізацію на основі широкої освіти і поєднання здобутків світової науки й культури із збереженням власних традицій. Тоді українство ніколи не виродиться. За створення такої системи розвитку нації Микола Зеров назвав Куліша «піонером культури на Україні». В основному ця ідея була чистою, здоровою і глибоко національною. Речник її непохитно вірив, що прийде час, коли «зійде наше сонце, сонце духовної національної ідеї».

П. Куліш був палким співцем національної незалежності України, виразником визвольницької ідеї, прихильником козацтва та всебічної освіти як одного з чинників національного самозбереження.