Героїчна боротьба селянства проти поневолювачів (за поемою Т.Шевченка “Гайдамаки”)

Для мене Шевченко — це символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини і священної ненависті до її ворогів. У цьому ще раз переконуєшся, коли читаєш його невмирущу поему “Гайдамаки”. Свій твір поет назвав бунтарським іменем гайдамаків.

Так називались учасники повстання 1768 року на Правобережній Україні, відоме під назвою “Коліївщина”. Вибухнуло воно тому, що становище народних мас було нестерпне: пригнічували його і політично, і економічно, і релігійно. Основним поштовхом було нечуване знущання над трудящими з боку конфедератів-шляхтичів. їхні самочинні загони нишпорили по Україні і грабували народ, громили культурні заклади, церкви.

Повстання у своїй основі було антикріпосницьким, але разом з тим народ відстоював і свою національну незалежність, своє право сповідувати православну релігію.

Показуючи розгортання народного руху, особисте життя Яреми як учасника гайдамаччини, Т.Шевченко розкриває великий внутрішній світ повстанців: волелюбність і моральну красу, силу і працьовитість, здатність на самопожертву в ім’я волі.

Шевченко показує гайдамаччину як соціальний рух:

Замучені руки
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!

Поет зумів показати основну рушійну силу тодішнього суспільства. Це — селянство, “громада у сіряках”, що піднялася на боротьбу проти шляхти, панів.

Поет змальовує картини дикого розгулу конфедератів, які знущаються над шинкарем Лейбою, закатовують вільшанського титаря, а дочку його Оксану, кохану Яреми, забирають з собою. У лісі під Чигирином зібралися повстанці і освятили ножі. Героїчними рисами змалював поет повсталу масу. Він називає борців за волю народу іменем сильного і мужнього птаха — орлами:

На гвалт України
Орли налетіли.

Вони непримиренні у боротьбі, у прагненні покарати панів за вчинені кривди. Народні маси прагнуть стати вільними. скинути з себе гніт. Тому піднялися всі: і просте козацтво, запорожці, і козацька старшина, і рядові гайдамаки. Цікаво, що поет не прикриває суперечностей, що існували між простим народом і козацькою старшиною. Згадаймо хоча б розділ “Свято в Чигирині”. Запорожець просить кобзаря Волоха заспівати героїчну пісню, гайдамака попереджав, щоб не голосно, бо старшина почує, на це козак відповідає:

А що нам старшина? У нас
один старшина — батько Максим.

Палає Україна. Трупами вкрита її земля. Нікому співати, бо в селах:

… осталися
Діти та собаки, —
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.

Вперше в українській літературі Шевченко робить простий народ не фоном для вождів, а героєм, творцем історії. У цьому його велика заслуга.

І отой “півпарубок”, якого наздогнали гайдамаки і прийняли спочатку за “старченя”, теж виявився учасником великої битви за волю. Та найкраще, на мій погляд, грізна народна сила втілена в образі Яреми Галайди. Я вперше зустрічаюсь з ним у корчмі, де над ним знущається жорстокий Лейба. “Сирота убогий”, він не має навіть прізвища, тому так самотньо і тяжко жити на світі. Ніжний і чутливий, він здатний тільки кривди терпіти. Але ось він бере в руки освяченого ножа — і переді мною Ярема-месник. Тут він вже вражає нас якоюсь вулканічною люттю до ворогів:

А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе.
А Галайда, знай, гукає:
— Кари ляхам, кари!

Саме такі люди здатні віддати життя в ім’я визволення своєї землі, саме вони творили історію.

А хіба мало зробив для цього кобзар Волох? У його піснях, окремих репліках відчувається настрій всього народу. Своїми піснями Волох підіймає дух повстанців, славить переможців.

Як же ставиться сам поет до зображуваного? З одного боку, він захоплюється мужністю своїх предків, а з другого — серце його стискається від болю, що “того ж батька тії діти” проливають кров батьків. Ось чому так гаряче закликає Шевченко слов’янські народи до об’єднання.

Нехай житом, пшеницею, як золотом, буде покрита, зостанеться навіки не розмежованою од моря і до моря слов’янська земля. Тобто поет проголошує те, над чим слід задуматися нам, нащадкам гайдамаків.