Дворик дитинства мого. Твір. 4 клас

Цього літа я по-новому подивився на свій двір. А все почалося з того, що рано-вранці мене розбудили сороки. Вони влаштували метушню у кронах старих тополь, які щільно підступають до нашого будинку. Не прокинутися було неможливо: таким різким та голосним був сорочиний крик. Голосів інших птахіи просто було не чути, хоча зазвичай у кімнату долітають цвірінькання горобціи, посвист ластівок, воркування голубів. Врешті-решт я заснув, а потім, коли двір наповнився голосами людей, я вийшов на балкон і пильно став роздивлятися такий знайомий і водночас незнайомий двір. Ось гойдалки. Влітку вони скрипіли вабливо, голосно і уривчасто, наче розповідаючи про щось своє. Неподалік від гойдалок — пісочниця. Вартими уваги є кам’яні фігури казкових героїн. Найпримітніший серед них — лікар Айболить зі своїми пацієнтами. Щоправда, Айболить постраждав від рук якогось хулігана: йому відбили кінчик носа. У центрі двору — спортивний майданчик. Він заасфальтований і обгороджений металевою сіткою. Праворуч і ліворуч поставили невеликі футбольні ворота. Влітку з ранку до вечора тут чути звуки м’яча, що котиться, удари по ньому, збуджені крики хлопців.

Я почав роздивлятися дерева, у кронах яких сварилися сороки. Скільки несхвального ми дізнаємося про них ще у ранньому дитинстві, з перших прочитаних книжок! Сорока-злодійка, лісна пліткарка… Але сорока заслуговує і па багато добрих слів. Це дуже красивий птах. Строкате біло-чорне оперення — урочисте і строге вбрання. Проте повернуся до дерев нашого двору. Придивляючись, я виявив у їхніх кронах гнізда-кулі. «Це і є житло сорок», — пояснив батько. Зовні вони складені недбало, з гілок, що стирчать в різні боки. Але всередині ретельно обмазані товстим шаром землі, глини, поверх якого птахи акуратно викладають м’яку підстилку з трави. В цій масі гілок, що колються й дряпаються, входу не знач йти. Я не знаю, чи цього літа з’явилися кулі-гнізда, вперше я побачив їх після сорочиного бунту.

Я вже сказав, що коту це гніздо неприступне. Проте сусідський кіт Степан, мабуть, не знав цього. По товстому сучкуватому стовбуру старої тополі він нерозважливо здерся доволі високо і вже майже досяг сорочиного гнізда, але, по чевидь, зрозумів, що поживитися тут йому не вдасться, і вирішив відступити. ТІ де там. Може, висота дерева його злякала, може, злізти виявилося не лід силу, але кіт почав дико репетувати, доки не захрип. На дереві Степан просидів увесь день. І весь день під деревом стояли дорослі і діти, що співчували Степанові’, але допомогти йому ніхто нічим не міг. Закінчилося все тим, що хтось із мешканців зателефонував до служби порятунку. Приїхала спеціальна машина, і рм тівники зняли з дерева нещасного кота. Довго після цього у нашому дворі рої повідали про чудесне рятування кота Степана. Розповідь обросла все новими і новими подробицями, так що зараз важко сказати, чи так усе було, чи, може, ось щось і вигадав. Але я підходжу до вікна своєї кімнати, довго дивлюся на дерево, де сидів кіт Степан, і думаю про те, що сорока може потривожити спо-кпі людини або свійської тварини, але нам не можна безцеремонно турбувати ні дерево, ні птаха