“Червоне — то любов, а чорне — то журба”, (Інтимна лірика Д. Павличка)

Любов. Це золота сторінка в житті кожної людини. Стільки ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, до рідного краю. Кохання — це внутрішній світ, який окриляє людину.

Любов для Дмитра Павличка — це любов до матері, рідної Батьківщини, коханої дружини. Ці поняття — невід’ємні, бо вони є частиною його життя, бо вони — його натхнення. Любов поета до рідної землі — безмежна. Безліч віршів він присвятив Батьківщині. У багатьох поезіях звучить думка про те, що для кожної людини наймиліша та земля, на якій вона народилася, виросла: “Земля там найкраща, де вродилась людина”. Сам автор говорить, що лише на рідній землі він залишається творцем, бо там панує рідна мова, без якої поет не уявляє іншого життя:

Моя ти пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім’я.
Тобою палахтить душа моя,
Втішається тобою серця спрага.

Та не було б ніякої любові, якби не мати, адже все життя починається від неї. Поет вдячний їй не лише за те, що вона подарувала йому життя, а й за те, що навчила любити рідний серцю край, мелодійну нашу мову, природу, людей і все життя. Де б не був син, завжди за ним спостерігають материнські ласкаві очі. А сорочка, вишите матір’ю, супроводжує його на всіх його життєвих шляхах:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Автор підкреслює, що в житті кожної людини бувають радісні дні і сумні, тобто любов і журба.

Червоне і чорне в українській народній вишиванці — це не лише найдавніше й найпоширеніше поєднання, воно має свою символіку, яка усвідомлювалася народом як вираження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а й ширше — любові і ненависті. Саме тому на Україні у вишиванні сорочок кольори передавались з покоління в покоління. У всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним. А сам Павличко розшифрував це так:

Два кольори мої, два кольори —
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Вірш “Два кольори”, який став популярною піснею, вводить нас в коло складної життєвої проблематики. Слова зворушують до глибини душі. Пісня не залишає байдужими нікого.

Почуття кохання до жінки лунає в творчості Д.Павличка як радісне, так і сповнене сумом. Для нього кохання – найважливіше почуття на світі. „Любов подібна до природи у своїй вічній красі і молодості. Вона не знає смерті, вона знає лише один закон — закон невпинного оновлення…”, — пише поет. Поет не егоїстичний у своєму почутті: він все готовий віддати за свою любов.

У темі кохання Павличко наче вбирає в себе ті духовні вияви, які перейшли до нього у спадок. Тут не треба виділяти “позичене” і здобуте власним почуттям, досвідом серця, бо все нерозривно переплелося. Неможливо не помітити, яким сильним струменем б’є фольклорна традиція, як оживає у строфі вірша “Я стужився, мила, за тобою” світ пісенних символів, образів:

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Цей народнопоетичний мотив дає автору можливість створити власний символ: біль за милою, опалений тугою, заговорить мелодією скрипки, зробленої з “його журби”, хвилюватиме інших людей, приноситиме їм справжню насолоду, будитиме прагнення до прекрасного у житті.