Безмежний український степ.Твір 7 клас

Степ дивує і зачаровує погляд. Він безкінечний та прадавній. Степ, здається, займає таке важливе місце в нашому житті тому, що тільки тут може виспівати себе зачарована українська душа.
Коли ми говоримо про степ, то обов’язково згадуємо його влітку: мерехтять ковилі, цокочуть міріади комах, перепел б’є десь у запашній гущавині і сяє над степом щедре сонечко. А чи доводилось вам бачити степ узимку? Це картина прекрасна і незабутня. Куди й поділися мешканці трав’яних містечок та квіткових палаців! Тиша панує така глибока, що, здається, холодне повітря дзвенить. Біла снігова ковдра вкриває все аж до обрію, і, мов поснулі отари, стоять під снігом хвилясті ковилі. На відміну від літа, життя лісу взимку таємне й добре приховане. Щоб помітити його прояви, треба бути досить спостережливим. Ген червоняста пляма на білому тлі: то ж лисичка полює на мишок, така граційна й лукава. Ось ланцюжок вовчих слідів перетинає сніжне поле; куди це ти побіг, вовчику-братику? А далі, у яру, дзюркоче не спиняючись струмок. Вода в ньому така крижана, що пече пальці. Але ж не замерзає струмок; біжить собі, мурує кришталеві вежі, пробивається крізь товщу льоду.
Якщо струсити пухнастий сніг з висохлих трав та рідких кущиків, можна побачити степовий ґрунт, який поки що дрімає, мовби колишеться в довгому сні. З першим променем весняного сонця степ стрепенеться і дуже скоро зробиться таким, яким ми його звикли бачити: розкішним, палаючим яскравими фарбами, безмежним і прадавнім у своїй красі й величі.